Марго та сексот

Та стiльки жалю й болю було в тому дитячому ревищi, що, дивлячись на дiвча, не витримав i Валька… Сльози хоч-не-хоч повисли на його довгих, загнутих догори вiях. Малi стояли на тротуарi, а мимо них пропливав «газон» з розчахнутими бортами, пливла сiра труна i в нiй воскова фiгура покiйноi жiночки. Змученi нещастям люди озиралися на хлопчика й дiвчинку, а тi в один голос ридали ридма з чужого горя…

А може, й не з чужого. Бо нiхто не мiг навiть припустити, що ця дивна дiвчинка лле сльози не тiльки за покiйницею, а й за всiма, кого вже встигла полюбити, проживши всього кiлька рочкiв свого феноменального i неповторного життя.

Схоже, Ксенька вперше злякалася смертi. Вона мала дуже-дуже розвинуту уяву, тому страшенно не хотiла домислювати, але домислювала мимовiльно у тiй трунi бабусю, маму, тата, Вальку i навiть себе. А як же боляче бачити найрiднiших i себе маленьку померлими, коли ти ще й на свiтi не жила! Сльози били фонтаном, спливали патьоками з пiдборiддя на едину тiсну сукенку в дрiбненьку квiточку…

І тiльки звуки похоронного маршу, який знову перебрав головну роль на себе, заглушили дитяче ревище.

Утомленi своiми дообiднiми походеньками i викидом справжнього гейзеру емоцiй, зарюмсана дiтвора дiсталася бабусиного порогу на три дерев’яних схiдцi. Поторохкавши в зачиненi знадвору дверi, вони зрозумiли, що рiдна душа ще й досi стовбичить пiд гастрономом в черзi за хлiбом, який часто привозять iз запiзненням i дають по два буханця в руки. Хором зiтхнувши, дiти повсiдалися на сiрi, вичовганi до гладкого схiдцi, прихилившись одне до одного i не вчулися, як блакитний поiзд сну повiз iх у незвiдане.

Вони не бачили, як прийшла додому бабуся Марiя, вся така втомлена, але взута в легенькi черевики на невисоких пiдборах, iз ефектним перманентом на русявому волоссi, з ледь пiдфарбованими вустами. Бабусею ii називала тiльки Ксенька. Навiть Валька називав цю жiнку Марiею Павлiвною i потайки трохи заздрив своiй подрузi, бо в нього вже не було бабусi, та ще такоi славноi вчительки початкових класiв.

У нього був тiльки дiд Прокiп, якого хотiлося б любити, та дiд нiяк не мiг повернутися з вiйни i любив своi «заслужонние» сто грамiв…

А в Ксенi не було дiда. Нещодавно дiвчинка взяла з Вальки страшну клятву на кровi курки, яку хтось iз сусiдiв рубав за сараем, i там на дровiтнi залишилися краплi темно-червоного кольору.

– Намалюй собi хрестика кров’ю на долонi, – сказала Ксенька i миттю зробила те ж самiсiньке.