Марго та сексот

 – Завтра будуть тягачами церкву валять. А я ж не могу… Мамка, хоч i пiшла в петлю, але в Бога вiрила й наказувала менi вiрити. Я мамку любив… Це батю я можу в куль скрутити, а мамку любив.

– Та то дiйсно бiда… Хiба я не знала вашоi матерi? Знала ще й як. Вона ж у ту церкву ходила, i вашого Вальку там хрестили. Вам теж велено поганську справу чинити?

– Та вже розпоряженiе дали… Щоб два тягача було напоготовi.

– Прости мене Господи, але я вам дам пораду, а ви вже самi вирiшуйте, – говорячи, Ксенчина бабуся, озирнулася довкола й перехрестилася пучкою правицi.

– Якщо можете, проберiться на територiю вiйськовоi частини i зламайте свого тягача. Вiдкрутiть якусь детальку… Не треба на душу грiх брати. Ваша мати звiдтiль благословить свою дитину i захистить…

– А це ви харошо придумали! – аж зрадiв Вальчин батько. – От спасiба!

Вiн враз ожив, заметушився… Та аж до заходу сонця так i тинявся двором, не йшов вечеряти, коли його кликали. А вже пiзно ввечерi зник кудись надовго. Нiхто не чув i не бачив, коли вiн повернувся додому, окрiм його благовiрноi.

А назавтра, суботнього досвiтнього ранку мiсто струсонув вибух. Та такоi сили, що в чотириповерховому будинку на «кiровськiй» площi з боку церкви з брязкотом посипалися стекла з вiкон i шпiнгалети на балконах повiдкривалися. Люди в спiдньому повибiгали з квартир й остовпiли. Пелехи пилюки сягали неба. Нiхто нiчого не второпав. Коли порохня трохи уляглася, вималювалася церква, пiд яку закладали вибухiвку. Сiра й мовчазна, вона стояла непорушно.

І точно столiттями ще була б, якби не бiльшовики зi своiм войовничим атеiзмом. Цi уславленi руйначi налетiли на споруду, як звiрi на здобич. Усi методи годилися – i вже за годину пiсля вибуху потужний арттягач роздовбував своiми залiзними гусеницями асфальт бiля храму. Накинули троси петлею довкруги будiвлi, наче задушити збиралися, тягач з розгону рвонув, та за мить забуксував. Тодi iз вiйськовоi частини пригнали ще одного такого ж монстра, вiн став на якiр, а iнший лебiдкою тягнув троси. Бац!!! Усе обiрвалося нитками, а церква як стояла, так i стоiть в сiрих хмарах пилу. Обабiч ганяла туди-сюди ватага ущерть знервованих виконкомiвцiв, партiйцi розмахували руками, щось горлали…

Високий i ставний дядечко у вiйськовому френчi без погонiв легко, наче барс – представник кошачоi породи, видерся на тягача i, задерши голову, приклав руку козирком до брiв… І, що там хотiв розгледiти, не ясно, тiльки раптом вiн закричав так, наче його хто вкусив.