Марго та сексот

Стояв тодi, низько опустивши голову… Чомусь пригадувалися йому одразу всi траурнi походи, якi бачив за свое семирiчне життя, та так, нiби без лiку небiжчикiв ховають одного й того ж дня i везуть в гробах знаною вулицею Ленiна на бортових машинах i пiдводах… А вiн, малий, буцiмто чекае й чекае, коли можна буде перейти на iнший бiк вулицi й несила перечекати… І незвiдана ранiше туга брала його за горло жорсткими пальцями…

– Дивися, дитино, i запам’ятовуй! Колись розкажеш людям, – почув голос Марii Павлiвни поруч себе i здригнувся.

 – Бiда наших мiстян у одвiчнiй жадобi. Ба, вони навiть у Бога готовi щось поцупити. Колись давно у нас на Замковiй горi стояв палац Вишневецького, i його розтягли так, що й слiду не лишилося. Та Ярема був великим магнатом, який когось гнобив, а тут – Бог. Цi люди геть всi такi простакуватi й не розумiють, що у Бога можна вкрасти тiльки свою душу, щоб тiеi ж митi вiддати дияволу. Бiльше у Господа не вкрадеш нiчого. А як потiм жити без душi? Не знаю…

Вони – Валька, Валерка i Марiя Павлiвна – стояли на «кiровському» майданi, притиснувшись одне до одного, й дивилися на метушню сiрих вiд пилу людей, якi нiкого не бачили, бо саме вгризалися в церкву…

Мiстечковий гамбiт[2 - Гамбiт у перекладi з iталiйськоi означае «пiднiжка», «dare il gambetto» – пiдставити ногу.

]

До цього мiстечка, як i до багатьох мiст Украйни, милоi за Шевченком, не варто пiдходити тiльки з однiеi сторони. До нього треба придивитися звiдусiль – i копати, й копати… Можна – з Подолу й до самiсiнького центру, а можна – вiд Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, який уярмили бравi радянськi вояки, i до колишнього жiночого епархiального училища.

А якщо хтось таки докопаеться хоча б до 60 чи 70 рокiв XX столiття, то матиме можливiсть побачити перевернуту догори ногами дiйснiсть без титульноi сторiнки, яка нiколи не бувае правдивою. До правди докопаеться тiльки той, хто не погидуе забрьохатися по самiсiньке грiшне тiло багном рiзного походження й кольору.

Тодi в модi був кумач…

Уже першого дня пiсля призначення товариша Семги начальником цеху чималого заводу в провiнцiйному мiстi, новоспечений керiвник напустив на себе поважнiсть i, надаючи власному обличчю потайного виразу, одним махом спробував загнуздати усi очевиднi емоцii. Йому без особливого зусилля вдалося законсервувати посмiшку до iнших часiв, а вiдбитки на серцi осоружних прикростей вiн сподiвався прямо таки поховати на вiки вiчнi.