Бо війна – війною…

Вийшли з церкви, а мама розказуе жiнкам, аби мали з чого смiятися: нiбито ти, Михасю, в якогось митрополита був i вiрою своею його здивував, а ще якогось короля – мудрiстю… Ци було таке? Та де… А ще казала, що в церквi е двi корони для вас обох i що священик на казаннi вас упоминае, бо вам призначено нарiд рятувати. Отака публ?ка…

Я здавив у собi сльози: як нема шаблi, то най будуть пiхви, – втiшають себе люди марними мрiями в безпросвiттi… А може, ми таки повиннi порятувати народ: це уже вiдчай…

На подвiр’я вбiгла мати: «Таж казали менi, казали: сходять твоi хлопцi з Погорiльця, бiжи додому, Палагно».

Вона припала, маленька й худа, як скiпка, до Михайла, щось там примовляла до нього, а вiн гладив ii рукою по рубищi на плечi; потiм пiдiйшла до мене й шепнула: «Це я тобi наскладала, аби Михась за грошi не випоминав», – i, боязко поглядаючи на батька, всунула менi до кишенi кiлька монет: а очi були такi сумнi…

– Ходiм, Іване, з’iмо щось з дороги та й пiдемо з татом до Стрельбицького стайню будувати, – промовив глухо Михайло й зайшов до хати.

Ми працювали в дiдича до темноi ночi, а коли поставили козли, пан Стрельбицький покликав тата i подав йому ворочок муки на паску. Тато поцiлував дiдича в руку, i ми вiдвернулися вiд такоi ганьби, а за воротами, дiждавшись тата, Михайло сказав:

– Щоб я, тату, бiльше не бачив того, що ви панську руку цiлуете.

– А паску панську будеш iсти? – визвiрився тато.

– Ми ж ii заробили в дiдича.

– А де бись заробив, якби не вiн? У такого харпака, як я?

Заграли Великоднi дзвони на «Христос воскрес», висипали люди з церкви на майдан, ударили бiля дзвiницi моздири, затремтiло вiття високих смерек, бiлi цяточки стокроток зiм’ялись пiд сотнями нiг; ми з Михайлом пробиралися крiзь натовп на край майдану, де стояли, очiкуючи нас, Гриць Шепетюк iз Катрусею. Вона тримала брата пiд руку, нахиливши до його плеча кучеряву голiвку, – бiла, мов черемха, у бiлiй сукнi, розкiшна панна.

Я затамував подих i чув тiльки, як гупае у грудях серце, мов тi моздири за дзвiницею, здубiли ноги; а Михайло… Йшов вiн смiливо, упевнено, здалеку поклонився Катрусi, i я бачив, як вона вiдхилилася вiд Грицевого плеча i подалася всiм тiлом уперед, мов лоза пiд вiтром. Я штивно кивнув головою. Гриць привiтався з нами за руку.