Бо війна – війною…

– Як ти змужнiв, Михайле! – обдала Катерина палким поглядом мого брата i довго не вiдводила вiд нього очей; потiм, згадавши, що Михайло пiдiйшов не сам, позирнула привiтно на мене й мовила, нiби до хлопчика: – Та й ти пiдрiс, Іване…

Менi враз захотiлося iх полишити, i я вже готовий був сказати: «Розмовляйте собi, а я пiду до хлопцiв», та в цю мить ми помiтили, як до папертi почали пiдходити люди; вони товпилися, напевне, священик вийшов – знову почнеться принизливе цiлування рук; жiнки першi протискалися й нагиналися до когось – хтось там сидiв на схiдцях.

Невже пiп сидячи приймае поклони?

Ми приглядалися, та заспокоiв нас Гриць:

– Атаманюк вернувся з Куфштейна, той, що двадцять шiсть лiт вiдсидiв за вбивство економа у фiльварку на Воловiм. А це ось випустили.

Народ розступався, ставав колом, i ми побачили старого, як свiт, слiпого дiда з поораним зморшками обличчям. Вiн сидiв, спершись однiею рукою на палицю, а другу, безвольну, нiби неживу, дозволяв людям пiдносити до уст, наче байдужою була йому людська честь або ж приймав ii як заслужену: мовчав, потiм вiдклав палицю, пiдвiв угору руки i прохрипiв загробним голосом:

– Молiтесь, людiе, Страшний суд iде!

Мене зморозило дiдове пророцтво, усi ж бо чекають вiйни, боячись i сподiваючись на неi, а хто у нiй нас поведе, коли нинi народ вiддае шану дiдичевi й опришковi, тiльки хлiбодавець не заслужив на таку повагу.

Хто?

– Боже, який темний народ! – зiтхнув Гриць Шепетюк.

– «Незрячi прозрять, а кривii, мов сарна з гаю, промайнуть, нiмим отверзуться уста…» – сказав Михайло.

 – Не називай народ темним, Грицю, поки сам не прозрiв еси… – Мiй брат недолюблював Шепетюка, та чомусь завжди, як тiльки прийде в Пилипiвку, заходить до вiйта спитатися, чи не приiхав бува Гриць; тепер я уже знаю, чому, й менi боляче. – Ти не заходив до нашоi читальнi, Грицю? – наступав Михайло. – Не заходив. Майбутнiй священик читальнею вважае захристiе, а трибуною – амвон. І едина лiтература – Євангелiе. Але ти забуваеш, що Шашкевич, Головацький, Вагилевич, Устиянович теж були попами. Так, попами! А наша читальня стала справжнiм захристiем, де молодь може прочитати хiба що «Мiсiонара» й «Цвiт Назарету», i вiд церковного вiдрiзняеться тiльки тим, що тут парубки рiжуться в карти, мотлошать дiвчат i грають на дримбi!

– І що з того, що ти зайшов до читальнi? – Гриць був спокiйний, як це i личить майбутньому священиковi, лише жовна проступили на випещених щоках.