Бо війна – війною…

Як тiльки ми з’явилися на подвiр’i, вийшла на порiг, одягнена у святкову чорну сукню; ii бiла голова iз зiбраним на потилицi гуглем волосся була схожа на достиглу кульбабку; завжди поважна, сувора, вчителька тепер насилу стримувала сльози розчулення.

– Заходьте, дiти, заходьте!..

Стiл у кiмнатi був накритий по-великодньому: «сир, масло i всякii снедi», посерединi стола вивищувалась паска з качуриками, уквiтчана барвiнком.

– Сiдайте… – Вона затнулася, щоб удруге не повторити звичне вчительське слово «дiти», i з подивом приглядалася до нас, не маючи сил повiрити, що тi дiти вже стали зовсiм дорослими.

Я приглядався до неi, з острахом вiдшукуючи на ii обличчi ознак немочi, та нi: Шубертiвна була майже така сама, як i тодi, коли ми вчилися у неi, – вродлива, статечна, хiба що ледь зсутуленi плечi зраджували ii вiк; i я подумав тепер про те, над чим нiколи не замислювався: чому вона не мала сiм’i? І тут же вiдповiв на свое питання: а з ким – з неписьменним селянином чи освiченим поляком? Зате в ii нещастi щастя наше: ми стали ii дiтьми.

– Михасю, – мовила вчителька, подаючи йому яйце, – ти серед чоловiкiв i далi найстарший, то оббери шкаралущу i роздiли, як завжди, на… нинi вже на п’ять частин.

Вона налила в келихи торiшнього порiчняку, пiдвелася, i всi ми встали.

– Христос воскрес, – вимовила i вже не стрималася, схлипнула: – Куди ж ви тепер, куди?

Нiхто з нас не озвався, ми не знали, що iй вiдповiсти. Учителька не повторила свого запитання, розумiючи, що на нього вiдповiдi нема.

Та й хiба з цього хотiла вона починати з нами розмову? Їi ж цiкавило iнше: нашi успiхи в навчаннi, оцiнки, пригоди, юнацькi таемницi, але нинi на кiнцi язика у всiх людей були однi слова, i вчителька iх вимовила пiсля хвилини прикроi мовчанки:

– Буде вiйна, хлопцi?

Ми з Грицем переглянулися, мовчки радячись, що вiдповiсти на таке категоричне питання; Михайло вiдклав виделку й мовив – теж категорично:

– Буде.

– І що ти… – Учителька тут же поправилася, щоб не видiляти з-помiж нас свого найулюбленiшого учня: – І що будете дiяти?

– Пiдемо на вiйну, – сказав Гриць.

– Отак просто – на вiйну… Так просто, мов отара до загону, – на вiйну. Скласти голови за цiсаря i його родину… Чи ж для того ви вчитеся?

– Панi вчителько, – пiдвiв очi Михайло, – ваша тривога нам зрозумiла, але ми пiдемо, мобiлiзованi, на вiйну. А там…

– Що – там? – допитувалася панi Шубертiвна.