Бо війна – війною…

Але знову вiдчув, як напливае на мене колишне: справдi, через Пенькова я не буду вiльний вiд лихих спогадiв усi десять днiв вiдпочинку…

І вже лiниво стукотить десь у часових безвiстях арештантський ешелон, вiн iде вже два тижнi, з простоями, а я – наймолодший серед в’язнiв, засуджений майже на стiльки рокiв, скiльки маю вiд народження, – трясуся у набитому пульманi вiд простудноi гарячки; врештi мене переводять у санiтарний вагон.

Доглядае мене санiтарка – арештантка з «побутовикiв», вульгарна повiя, яка без сорому злягаеться щоночi, не соромлячись мене, з конвойними; кожного разу спить з iншим, по черзi обслуговуючи всю «вохру»[12 - Озброена охорона (вооруженная охрана).

], бо дорога зi Львова до Воркути довга – цiлих три мiсяцi.

«Пацан, ти багатьох таких пульнув?» – показуе на конвойного.

«Жодного».

«Так я тобi й повiрила! Задурно взяли!»

Нi, не задурно. Бандерiвцi вивели мене вночi з дому, дали карабiна, а коли почалася облава, я сховався з тим карабiном – чому його кудись не викинув, не знаю – у якiйсь стодолi на горищi, i там мене знайшли облавники.

Але я iй не кажу цього, все одно не повiрить.

«Пацан, потримай у руках коц, оправлятися буду», – наказуе менi «шалава» щоранку, присiдаючи над туалетною дiрою в кутi санiтарного вагона.

«Пацан, температури в тебе вже нема, але я пiдiб’ю градусник, бо як вернешся до свого вагона – здохнеш».

«Хлебчи баланду, пацан, – казала, подаючи менi самоi гущi, – бо мамину цицьку вже нiколи не будеш ссати.

Їж, бо згинеш, дистрофiку нещасний».

Я слухаюся ii, ревно виконую усi накази i дякую iй за життя. Донинi. Бруднiй, здеморалiзованiй, упослiдженiй повii…

– Чому то люди так безнадiйно порозгублювали своi позитивнi заряди? – зiтхнув Федiр. – Вiд горiлки чи вiд одностайного будiвництва комунiзму?.. Пiшачки безвiдповiдальнi, гвинтики безмозкi… Та досить, вирiзьблюй свою потвору; може, тобi вiд того легше стане.

Я тут же взявся за коряжину. Вiдiйшов за кущi на галявинку: хотiлося робити це на самотi, та не вдалося.

Почув, як бiля мене, трохи позаду – бо ж не можна живому бачити покiйника – примощуеться на травi мiй батько й легко торкаеться долонею до моеi спини…

З РОЗПОВІДІ ІВАНА ШИНКАРУКА

Я не раз розповiдав тобi, сину, про своi военнi пригоди – прихапцем i без часовоi послiдовностi, та, напевне, ти не все запам’ятав; та й чого б то моi розповiдi, такi схожi на небилицi, мали триматися хлоп’ячоi голови.