Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Ой там у Львовi музика грае,

Танець жваво йде,

Дiвочi очi як зорi сяють,

Любка всiх перед веде.

І усмiхаеться чарiвно,

І хилить голову на грудь,

А хлопець шепче, хлопець просить:

Кохана, не забудь…

Ой вдарив гранат, як грiм гримучий,

Землю розгорнув,

Збудив окопи i лiс дрiмучий,

І ставок, що вже заснув.

Там при окопi, на долинi,

Лежить поручик молодий,

Йому потiчком випливае

Червона кров з грудей.

І знов затихло все довкола,

Заснув ставок, здрiмнувся лiс,

Лиш тихий вiтер по соснинi

Ридання тихе нiс:

Спи, дiвчино, спи, кохана,

Злотi мрii – сни,

І про мене, голубонько,

Не забудь, спiмни…

Спiвають стрiльцi – про мене i про мою Катрусю.

Де вона?

Обмини мене, гостра куле, я такий ще молодий!

Завтра з Вiдня прибуде до Варпаланки запасна сотня стрiльцiв. За два днi вирушаемо на фронт.

11 жовтня.

Сьогоднi прибула до нас запасна сотня пiд командою сотника Івана Цяпки. З мукачiвськоi станцii примарширувала вона добре вишколеною колоною на варпаланський майдан.

Сотник видався менi таким собi козаком-харак-терником, якого куля не бере: в очах нахабна лукавинка, вуса по-гусарськи пiдкрученi, сам високий i худий, мов Дон Кiхот.

Я з неприхованим захопленням дивився на вмундироване в сiрi новi шинелi й мазепинки вiйсько, й менi ще огиднiшим став мiй гонведський синiй мундир i високе нехарапутне чако на головi. Цяпка зупинив сотню владною командою «стiй!», видихнув iз себе сухе, мов торiшнiй горох, «рррозiйдись!», стрiльцi вмить розбiглися по майданi й почали закурювати цигарки.

Наш сотник Микола Стронський скомандував i нам розiйтись, ми вже готовi брататися з вiденським поповненням, проте чекаемо, щоб гостi, так ладно обмундированi, першi пiдiйшли; сотник Цяпка вiтаеться за руку з сотником Стронським, ловить у ту мить мiй погляд, нахабна лукавинка в його очах на мить холоднiе, вiн ступае у мiй бiк два маршовi кроки, простягае руку й приголомшуе мене питанням:

– Товаришу пiдхорунжий, чи е у вас цигарки?

Я механiчно сягаю пальцями в нагрудну кишеню кiтеля i виймаю останнi.

– Маю тiльки двi…

– То я вiзьму обидвi.

Вiн безцеремонно конфiскуе мое куриво i маестатичним жестом подае одну цигарку стрiльцевi, що стоiть поруч. Стрiлець, не дивлячись на сотника, бере, дякуе, а з мене погляду не зводить. Я пильнiше приглядаюся до стрiльця, i враз обидва скрикуемо, кидаемося один одному в обiйми, i аж тепер змiшуються синi й сiрi одностроi.