Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

А потiм – такi урочистi для наших дитячих сердець уроки рiдною мовою! А ще мiтинги, вечiрнi збори у школi, на якi можна було приходити й менi. А тi пиятики дорослих у сiльськiй крамницi – горiлка ж дешева, як борщ! – i тости газдiв та парубкiв: «Пиймо за нашу владу! Такоi влади нам треба!»

Незабаром усе це скiнчилося: треба було ставати до працi. Треба було здавати поставки хлiба, молока i м'яса. А взимку поповзли чутки, що в якомусь селi заарештували двох колишнiх членiв КПЗУ, а ще десь вивезли в Сибiр «багача» – власника п'ятнадцяти моргiв поля…

До нашоi хати тривога прийшла з листом iз Харкова вiд стрийковоi дружини Нiни.

Я уперше дiзнався, що е на свiтi таемничi й страшнi Соловецькi острови, з яких нiхто не повертаеться. І туди запроторили мого стрийка. За що?

Наша мама ходила заплакана. Ми з братом нiяк не могли збагнути ii горя: сумна, немов струена, а коли батька нема дома, сидить за столом, закривши долонями обличчя, i схлипуе… Чому, адже стрийко – не брат iй, не родич…

Батько був пригнiчений i суворий.

Ми допитувались у мами, що ж все-таки трапилося? За що його… Ми так багато наслухалися про стрийка Михайла, вiдважного дослiдника Пiвночi, захоплююча книжка якого «14 мiсяцiв на Землi Франца-Йосифа» була нами зачитана до дiрок. Та мати мовчала. Потiм ми бачили, як батько вечорами сидiв за столом: писав, рвав папери i знову писав. Згодом ми дiзналися, що вiн вимучував листа до Калiнiна, в якому просив звiльнити з ув'язнення брата Михайла.

А навеснi сорокового року батька викликали в коломийське вiддiлення НКВС.

Повернувся вiн iз Коломиi, пам'ятаю, без кровинки на лицi й сказав до всiх нас:

– Про стрийка Михайла не згадуйте бiльше нi словом. А тепер чекаймо i ми своеi черги… Але ж казав я йому, казав на Говерлi: «Не iдь, газети пишуть про арешти на Украiнi, а ти ж був у сiчових стрiльцях». Не послухався…

Того ж дня батько заховав Михайлiв щоденник мiж кроквами i дахiвкою на стриху. А я поклявся… Але це вже зовсiм мое, особисте.

Із щоденника…

14 жовтня.

Пiсня складалася нiби сама собою, нiхто не змiг би сказати, хто ii автор. Улюблена фраза бравого сотника Цяпки «бо вiйна – вiйною» стала початком веселоi безтурботноi пiснi, з якою наша сотня, поповнена вiденськими запасниками, марширувала вiд тухольськоi станцii до села Головецького на постiй. Ми запаморочували себе тiею пiснею, немов хмiльним вином, заглушували недалекi вибухи гарматних стрiльн[19 - Снарядiв.