Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Головний командант легiону професор Михайло Галущинський командуе у Варпаланцi жiночою четою, яка залишилася там до весни, i, кажуть, цензуруе стрiлецькi листи з фронту.

Хвалити Бога, що хоч польовий командант з нами. Гриць Коссак, незважаючи на те, що з цивiлю, тримае у легiонi тверду дисциплiну.

Сотник Цяпка сидить у окопах разом з нами й розповiдае про свою Маргiтку, яку покинув у Хустi. Вiн навчив нас ефективно бити вошi. Не нiгтями – це забарна робота. А ось так: скидай сорочку i багнетом згрiбай iх у вогонь.

Чуеш, як трiскотять?

15 грудня.

Бiльше мiсяця лежимо в окопах. З Андрiем не розлучаемося. Мерзнемо гiрше псiв. Цiлий мiсяць не роззувалися, не переодягалися. Вошi виiли тiло до ран.

Андрiй мрiе, щоб його поранило. Над нами водно посвистують кулi, вцiлить якась – i мiсяць шпиталю. А як уб'е, то ще краще. Хай ясний шляк трафить таке життя…

Ми вкопалися у глибокий снiг, вистелили смерековим гiллям дно окопу i днюемо й ночуемо у тому барлозi.

Гарматнi стрiльна розриваються усе ближче до наших окопiв.

Росiйська артилерiя пристрiлюеться. Коли стрiльно влучае в окоп, то снiг змiшуеться з кров'ю i людськими тельбухами. На ворожому боцi дiеться те саме, бо й нашi гармати б'ють.

Вiдступати назад не можна: позаду залягли мадярськi польовi жандарми iз зарядженими скорострiлами.

Андрiй сидить на смеречинi, спершись спиною об стiну окопу, й тихо спiвае пiсню. Може, щойно склав ii?

В горах грiм гуде, хоч зима паде,

Землю зорали гранати.

Дрижить земля, дзвенить луна,

Стогнуть раненi Карпати…

Вiн всувае менi в кишеню шинелi складений учетверо листок паперу.

– Якщо загину, а ти повернешся до Коломиi, знайди Ірку Стромецьку i вiддай iй цього листа.

Нинi увечерi нам роздали бiлi плащi. Завтра йдемо в атаку. Бо вiйна – вiйною…

Настав нарештi дев'ятий день нашого вiдпочинку. Завтра прилетить вертолiт.

З самого ранку в настроi моiх друзiв вiдчулася радикальна перемiна – так, нiби ми не з доброi волi вибралися сюди, а якась зла сила заслала нас вiдбувати покару.

Я розумiв: разом iз загибеллю тих нещасних курiпочок вiдпочинок для нас закiнчився. Кожен бажав якнайскорiше дiстатися додому, забути прикрий випадок, назавжди викреслити з пам'ятi призвiдцю смертi птапiат i нiколи бiльше з ним не зустрiчатися. А тому радий був, що не розкрив перед товаришами секрету, хто ж такий насправдi домоуправ Пеньков, бо тодi б зафiксувався вiн у iхнiй пам'ятi надовго.