Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Не вартий цього…

Так думав я, а думаючи, картав себе за те, що стiльки рокiв ношу в собi мстиве почуття кривди, бо врештi-решт зла вiн менi жодного начебто й не заподiяв. Був опером – i що з того: не був би вiн, то iнший, може, й гiрший, жорстокiший; а в цього стiльки провини, що мав нас за «ворогiв народу» i згiдно з цим переконанням належно ставився до в'язнiв. Пiсля кривавого придушення страйку в зонi табору Сорок другоi шахти до особливих репресiй не вдавався: когось там посадив на кiлька днiв у «шiзо»[21 - Штрафний iзолятор.

], списував з iнiцiаторiв страйку протоколи – мусив це робити, i тепер я радiв ще й з того, що не допустив, аби далеко не злочинний, маловажний у мисливськiй практицi факт убивства курiпки наклався на сутнiсть його колишньоi професii i затаврував винуватця iм'ям убивцi. Може, Пеньков не заслужив собi на таку ганьбу?

Моi колеги i я були збудженi i втiшенi; кожен спаковував у рюкзак своi речi, роздивлявся, чи що не забуто; я складав усе, крiм продуктiв, бо з самого початку i дотепер мою свiдомiсть точив шашiль непевностi: а що коли вертолiт не прилетить упору?

Ми виносили весь багаж на вертолiтний майданчик – галявину за нашими наметами, тiльки Пеньков вiдчужено стояв збоку i нагадував тепер менi його самого – колишнього оперуповноваженого лейтенанта Пенькова, який у найщасливiший для мене день наказав зiбрати своi речi й назавжди покинути зону… Я тодi похапцем складав арештантськi пожитки в рюкзак, i коли вiн, ущерть набитий, уже був зав'язаний шнурком, лейтенант промовив крижаним голосом, вганяючи мою душу в п'яти – ще ж бо, видно, не кiнець, а може, це чергове знущання надi мною:

– Шинкарук, зайдiть до мене на хвилинку.

Я стояв у канцелярii перед Пеньковим, не дихаючи й чекаючи його питання або допиту, а вiн сидiв за столом i дрiбно барабанив пальцями лiвоi руки – усе дрiбнiше й дрiбнiше, наче прикваплював час мого перебування у таборi, i менi здалося, що як тi пальцi втомляться i стукiт припиниться, час мертво заляже, наче вода в замшiлому озерi, i я знову почну вiдлiчувати тягучi днi моеi неволi.

Барабанний бiй пальцiв закiнчився голосним ляском долонi об стiл, лейтенант Пеньков пiдвiв на мене очi, я побачив у них теплий зблиск – вiд душi вiдлягло, i я усмiхнувся, вiдчуваючи, як мое обличчя розпливаеться в жалюгiдно-вдячнiй гримасi.

– Отак, Шинкарук, – промовив нарештi лейтенант, – тобi прощено всi твоi грiхи, то пам'ятай, коли вже будеш дома, про нашу гуманнiсть.