Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

– Нiколи не забуду, – розтягувалися моi губи у вдячнiй усмiшцi, i я не мав сили стулити iх, зцiпити i виплюнути крiзь них увесь накипiлий за десять лiт бiль, я тiльки думав: «Скiнчилася ваша гуманнiсть разом iз Берiею i його сатрапом генералом Масленниковим, який перед смертю устиг-таки ще скоiти останнiй злочин – залити кров'ю невинних цей обгороджений колючим дротом майдан; скiнчилося ваше, тепер ти, лейтенанте, iстимеш iнший хлiб – хай би серед смiттярiв або гiвновозiв… Лейтенанте шановний, ти б не говорив менi нинi про гуманнiсть, якби твоi хлiбодавцi змогли були дорешти вбити силу, яка називаеться справедливiстю!.

.» Але я цього не сказав.

– А тепер признайся менi перед прощанням, Євгене Івановичу, – продовжував оперуповноважений, – ти зможеш полюбити там, на волi, Украiну – не ту, про яку ти колись мрiяв, а радянську, соцiалiстичну?

– Я нiколи не переставав i не перестану любити Украiну.

– І любив би навiть тодi, якби вона була буржуазною?

– Нацiя залишаеться нацiею незалежно вiд полiтичного керiвництва, вона завжди на своiй землi.

Я належу до неi i тому ii люблю. В якi б шати не вдягнулася мама, вона завжди залишаеться мамою.

– Отже, тобi все одно, яка Украiна?

– Нi, не все одно. Але в будь-якому разi iншоi Украiни, нiж ця – вiд Лопанi до Тиси, – не мав би. Тому не мислю себе без неi, у що б там не одягали ii добрi чи недобрi дiти, i з доброi волi нiколи й нiзащо не покинув би ii.

– Шкода, що не маю права затримати тебе i ще трохи повиховувати.

– Я радий, що не маете такого права, – смiливiшав я.

 – Однак повiжте менi, товаришу лейтенант, – менi стало дивно, що не забув ще слова «товариш», бо ж протягом десяти рокiв моiм товаришем мiг бути хiба що вовк iз брянського лiсу, бо дотепер я мав право називати опера тiльки «гражданiном начальником». – Скажiть, а ви любили б Росiю, коли б народилися сто рокiв тому?

– Звичайно, нi! Вона ж царською була…

– То грiш цiна вашiй любовi, – сказав я i сам здивувався iз своеi смiливостi.

Оперуповноважений змiряв мене злим поглядом i вимовив:

– Ідiть…

І ось стоiть вiн нинi серед нашого рибальського табору достоту так, як тодi – у воркутинському ОЛП, коли я складав своi арештантськi пожитки у речмiшок; стоiть, розставивши ноги, й пильно придивляеться до мене.

Я вiдчуваю той погляд i не пiдводжу голови, бо розумiю: у цю мить вiн мене впiзнае. А я не хочу цього. Не хочу. Намагаюся стояти до нього то боком, то спиною, й здаеться менi, що вiн хоче мене обiйти i заглянути в очi.