Через перевал

І ще хочу тебе спитати: ця фiлософiя – то твоя власна вигадка чи ти слово до слова процитував академiка Михайла Погодiна – вiдомого русотяпа з половини XIX столiття?.. А я собi думаю: хто ж то породив нинiшнiх шельмувальникiв наших святинь? Таж ви, ви – iнтелектуальнi нiгiлiсти!»

Юрко не встиг вiдповiсти: несподiвано заговорив вiчно мовчазний перекладач Анатолiй. Вiн нiби й не слухав розмов, заглибившись у себе, – та й не дивно: Анатолiй знав бiльше десятка европейських мов, i нiхто не мiг би вгадати, якою вiн цiеi митi мислить, який переклад обдумуе, бо ж устиг озвучити добiрною украiнською мовою Сервантеса, Лорку, Гете, Шиллера, Гамсуна, Рiльке.

Вiн опановував усе новi й новi мови й iнодi шокував друзiв скаргами, що ось, мовляв, минув уже цiлий рiк – i марно, бо не засвоiв за цей час жодноi; часто вiн викликав у людей здивування, а то й глузи: хто мiг припустити, що цей чоловiк сповна розуму, коли вiн щоранку набирав у кiоску купу нiмецьких, англiйських, французьких i бозна-яких ще газет…

Анатолiй обвiв маленькими очима присутнiх i несподiвано голосно виголосив тираду: вiн говорив довго, й нiхто не наважувався перервати його мову, начебто вона звучала з репродуктора або з екрана телевiзора.

«Є в нас лiтература, панове. Аж дивно, що вона е. В окупацiйних лабетах, в умовах моральних i фiзичних тортур, вимушених компромiсiв украiнськi письменники титанiчними зусиллями витворили лiтературу, якою мiг би пишатися кожен народ. І Галичина не пасла заднiх: вiзьмiмо до уваги хоча б Стефаника… І власне завдяки лiтературi вижила украiнська нацiя, бо iнших iнститутiв ми не мали.

Тож не дiлiм лiтературу за письменницькими поколiннями, за регiонами, за свiтоглядом авторiв та iдеологiею, берiмо до уваги лише ii естетичну вартiсть. Бо якщо я не подiляю, наприклад, полiтичних поглядiв Леонiда Первомайського, то це не означае, що я маю вiдкидати «Дикий мед», його знаменитий роман…»

«Не згоден з вами, – таки зупинив Анатолiя Северин.

 – Я зовсiм не маю охоти плисти в единому потоцi з Собком, Козаченком, Дмитерком, Шмигельським…»

«Ви говорите про апологетичну, мертву лiтературу, тобто таку, яка не iснуе, й мае вона специфiчну, вичерпну i вбивчу назву – «радянська». Чия, якоi нацii? А нiякоi – радянська та й усе… А украiнська – це твори, пройнятi нашим нацiональним духом, навiть якщо вони написанi чужою мовою: “Тарас Бульба”, “Роксоланiя”… І вона всуцiль антирадянська».