Через перевал

Ти чуеш, Тарасе, що вiн читае: поета замучили докори сумлiння, бо спав з рiдною матiр’ю i через те запив! Слухаеш i не виганяеш його втришия з чесноi компанii, бо вiн, мовляв, вiдтворюе в своiх писаннях божевiлля свiту, спричинене некерованою демократiею, адже мусить хтось це вiдтворювати – такий стан речей! А ти ще скажеш менi: це лише початок нового свiтогляду, i його треба перетерпiти, зцiпивши зуби, а вже опiсля, в майбутньому, народиться реалiстична лiтература сучасного стилю… Ця нова людина, мовляв, намагаеться вловити в хаосi нашого життя невiдомi досi звуки – ти ж не раз чув, Северине, як музиканти настроюють iнструменти перед початком опери – хiба то не хаос? Але е вiн предтечею величноi гармонii!

Не згоден я, не згоден! Хiба ти не чуеш, приятелю, як цей модерний нувориш пропагуе культ ницоi, малоi людини? Ти вiриш у майбутнiй вимарш новоi армii лiтераторiв, але ж не подумав, яким мае бути в тому вiйську вояк-карлик, збоченець, содомiт? Таж iсторiю завжди творили великi люди – кришталево чистого iдеалiзму i героiчного свiтогляду… Нi, я не хочу опинитися в дурдомi новоi цивiлiзацii!

«Хочу повернутися назад – хоча б у гренландську патрiархальну», – промовив Северин уголос.

«Заспокойтеся, Майстре, – вiдказав Тарас. – Новелiст уже зiйшов з подiуму. Ви що – не помiтили, як наш тихенький Анатолiй виштовхав його з кола?.. Але чому ви раптом заговорили про Гренландiю?»

Северин не вiдповiв. Розглянувся по читальнiй залi: Саламiни не було, i йому стало сумно.

«Будьте фiлософом, Северине: на стику цивiлiзацiй завжди вибухае творчiсть, однак вибухи тi не конче пахнуть селiтрою – деколи й клоакою вiдгонять… Та я вiрю, що наш Сервантес уже прийшов у свiт».

«Дай-то, Боже. Але поки що… Ну скажи, як можна пiсля Лесi Украiнки поважно сприймати подiбне маразматичне белькотiння?»

«Усi ставлять у приклад Лесю, – посмiхнувся Тарас. – Проте бiльшiсть розумiе ii приблизно так, як Кассандру троянцi… Але постривайте: ми заговорилися, а Данило з Шешор уже стоiть перед нами, готовий читати свою поезiю.

Северин чекав виступу цього поета, вiн завжди ждав несподiванки вiд Данила – буйночубого гуцула з переламаним носом: цей дефект дивно вирiзьблював на його обличчi образ бувалого опришка з непоступливою вдачею, тугим характером, та водночас його суворiсть здавалася напускною – в очах поета яснiли доброта й прихований бiль.