Через перевал

Майстер любив Данила, мов сина, а його поезiя – свiжа, iз зухвалими метафорами, що огортали змiст недомовленiстю, заглибленою сутнiстю, перебiльшеною значимiстю, залишалася в пам’ятi закарбована, нiби вирiзьблена в каменi.

Страх перед банальною однозначнiстю вiрша тепер не дiймав Майстра: Данилова поезiя не лежала на поверхнi, а мала лише глибину, в якiй розкривалася суть твору; хтось грае за лiсом на скрипцi, спасiте його, чи скрипку з-за пралiсу чути, та швидше з могили, вони вiдiйшли в свою землю до роду свого, ми всi з того лiсу – стугонить поезiя невигойним болем, i чому ти, поете, опришку затятий, стоiш з опущеними руками, немов над гробом, й сльоза збираеться в заглибинi твого скалiченого носа, хто бив тебе, скажи; повiдж, хто грае на скрипцi, з чиiх могил долинав до тебе той плач, брата чи вiтця, але ти не скажеш, за тебе говорить смичок, на друзки зi жалю ламаеться скрипка; – нас тяжко шукав Сатана, ми вийшли з потокiв i впали з потоками в пралiс, вони нам не дали пiднятись, ви чуете скрипку, уперше з-за пралiсу чути; – i я, переповнений болем, вчуваю, як у жилах гуде його лють…

Спасибi, Даниле, що не розтлумачував – повiв лише смичком по струнах i розтяв до кровi пам’ять.

І я почув звуки дзвону, то Данило прочитав ще одного вiрша – про замовклий благовiст, що в своему билi затаiв вiщий голос… А коли вiн озветься? Чи, може, вже десь залунав, тiльки люд ще не чуе – звук його крiзь простори пробиваеться, та я вже ловлю новизну, i звучить дзвiн не знайомими досi переливами, провiщаючи Великдень.

А що, власне, сталося на свiтi, що так голосно заталанiли новi мелодii й нечуваний хаос звукiв? Усе те змiшуеться, стае несприйнятним, незрозумiлим, проте таки вилунюеться з того шумовиння музика, що сповiщае перелом епох, – й таке природне для мене це благовiстя? Адже коли ламаються старi устоi й настае нова доба, то мусять зазвучати й новi ноти: я вiдчуваю справжнiй модерн у твоiх вiршах, Даниле, i знаю: прийде когорта таких, як ти.