Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Довго чекав, а Марiя Микитиха, рада, що хоч одна добра душа появилася бiля цiеi понуроi фортецi, яка здавалася iй однiею великою тюрмою з кривавим лобним мiсцем, шибеницями i розмаiтими знаряддями тортур, скаржилася спiвучим голосом на свою бiду:

– Травичка зелена, комашка маленька, бджiлка злотокрила на сонечко дивляться, росичку п’ють, чистим повiтрям дихають, а мiй Микита в темницi гние, свiта Божого не бачить, рученьки-нiженьки черв роз’iдае… А за вiщо? Учепився Давидович Гавареччини, мов багачiв яких, бо дiзнався, що горшки на ярмарок вивозимо.

І щороку подвоюе чинш. А нам руки ломить вiд тii роботи, вiн же, червоний, мов кармазин, у шкiру не влазить. Але Бог е, е Господь на небi – скарае супостата. В чепцi вiн уродився, та на посторонку здохне..

Загримотiла брама, вiдчинилася, стражник пропустив Осташка.

– Пiдожди тут, до боярина проведе тебе лучник, – сказав i пiшов у сторожку – глибоку нiшу в мурi.

Осташко розглянувся довкола. Квадратовий дитинець упирався злiва в основу прямокутноi башти, вiд якоi тягнулася аж до брами, обминаючи криницю з великим коловоротом, забудова, викладена дикими валунами – певно, хороми; у забудову втискався вузький прохiд. З боку Воронякiв здiймався високий мур з галереею, справа тулилися до дуги муру низькi цейхгаузи[28 - Арсенал.], челядницькi гридницi. Звiдти долинав гамiр i брязкiт металу.

Калiграф помiтив, як за ним сторожко стежить стражник, вiн подумав, що здобути цей замок нелегко – нi мури, анi людей, i все ж здався вiн Осташковi островом, закинутим серед чужого моря – немало таких островiв на Червонiй Русi, Волинi й Подолii, але ж е десь у них i свiй православний материк…

До нього пiдiйшов лучник, пов'язав йому хустиною очi й повiв до Івашка.

Простоволосий, у кубраку, сидiв Івашко за столом.

Голостiннi хороми на другому поверсi башти з вузьким вiкном-бiйницею служили Івашковi канцелярiею, де вiн перебував пiд час облоги й вiйськового набору, а iнодi приймав тут землян i послiв.

Боярин був похмурий, обличчя його не розпогоджувалося пiсля весiлля. І все стояла перед його очима Орися у хвилину прощання.

…Вiдгуляли. Скоморохи сумлiнно вiдробили гривню, заплачену iм ще в Луцьку, – за себе й за Арсена.