Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Тому й дочкою пожертвував – свата ж таки не зрадить… А сулицi не шле менi, собака шолудивий!

– Облегши подать поспiльству…

– Досить! Ратники, тисячi ратникiв – що iстимуть?

– Думаеш, коли почнеться облога, самим вiйськом перемогти?

– А то кметi з вилами i баби з рогачами много наратоборствують? Ще маеш щось сказати?

– Маю. Два роки тому Вiтовт, iдучи на Новгород, прорубав дорогу в пущi. Битва не вiдбулася, миром розiйшлися. Тепер тою дорогою новгородськi купцi iздять у Литву. Чом би тобi або Юршi, а паче Свидригайловi та не поблагословити на ту дорогу посла до великого Костянтина, сина Дмитрiя Донського, i до посадника новгородського Юрiя Онцифоровича?

– Служити прийшов, боярине, – сказав Калiграф.

 – За скорописця буду у вас.

Івашко пильно глянув на Калiграфа, потiм опустив очi, довго думав.

– Знаеш що, Осташку, – мовив згодом боярин. – Прийшов еси служити, то служи вiрою i правдою… Житимеш у замку. На самому верху башти е комiрка – вистачить для тебе. Харчуватися будеш разом iз залогою – у гридницi.

Та не це головне. Ти забив менi добрий цвяшок у голову, то сам його i вийняти мусиш. Я складу, а ти перепишеш листа Свидригайловi. З тим листом сам поiдеш до Вiльнюса i вручиш йому… Як доберешся – твого розуму справа, а грошей дам. Їздять же путнi бояри на Вiльнюс… Я мiг би послати гiнця, але треба менi, щоб там був ти i своiми очима зрiв усю Вiтовтову коронацiю i поведенцiю Свидригайла – вiд початку i до кiнця. А тепер ходiмо визволяти твого Микиту…

Вони вийшли в дитинець, Івашко пiдiйшов до загратованоi хурдиги бiля криницi й гукнув:

– Гей, стража! Вiдiмкнiть.

Стражник пiдбiг до залiзних дверей, скреготнув ключем.

– Виходь.

З темноi нори муру боязко, поволi вийшов блiдий зарослий чоловiк; Марiя нiзащо не впiзнала б тепер свого Микиту.

– Вiдпочив, гончарю? – спитав насмiшливо боярин.

– Не дай Боже нiкому… – вистогнав Микита.

– Іди тепер до служб, там тебе поголять, у цейхгаузi зброю дадуть i – до намету, в хоругву!

– Боярине…

– Мовчи… Горшками ти здольно воював, побачимо, як келепом орудуватимеш.

– Та я… Та я за всiх… за все!.. І за Мартина теж…

Перед вечором Микита вийшов за браму – в кольчузi, шоломi, з мечем при боцi. Ішов до свого намету. На каменi сидiла жiнка, i скрикнув Микита, уздрiвши Марiю.

Вона довго приглядалася до ратника, очам своiм не вiрила, а потiм з плачем припала до мужа.

– Тут не можна, Марiе, не можна, – вiднiмав Микита жiнчинi руки i гладив iх.