Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Орися стояла iз схиленою головою i бачила чорновусого парубка… Довкола хрести, довкола смерть i небуття, а вiн до життя ii кличе, i вона цiлуе його, забувши, що поцiлунок на цвинтарi приносить закоханим вiчну розлуку…

Згадався й Івашковi красень-гусляр, який ось тут, на цьому мiсцi, вiддав йому дукат i просив не видавати Орисю за Давидовича. І вдарив у його серце розпучливий плач дочки, коли ii спорядили до шлюбу… Івашко глянув на червонощокого, з блiдими очима зятя i жахнувся вiд думки: в цю мить вiн, не вагаючись, вiддав би дочку за скомороха, аби тiльки вона усмiхнулась i припала до його грудей.

Згадала й Орися похилу постать Арсена, що вiддалялася за частоколом Пушкарською дорогою, й промовила гiрко:

«Спасибi, батьку…»

Вiдсторонила рукою Адама й сама ступила на приступку ридвана.

Рвонули конi…

І це весь час перед Івашковими очима, в кожну мить. І тепер… Чого хоче Осташко? Мовчки чекав.

– Служити прийшов, боярине, – сказав Калiграф.

– Менi?

– Землi нашiй.

– То й служи там, на Бiлiй горi. Хiба то не земля?

– За скорописця буду у вас.

– Рук дужих менi треба, щоб могли щит i меч тримати! – змахнув затиснутим п'ястуком Івашко. – Воi менi потрiбнi з м'язами, як твоя голова, а не мiзеротнi референдарi з мудрими головами!

– А ви слонiв, слонiв з Індii спровадьте! – несподiвано для себе самого заярiв Осташко. – І ще свою голову на клинок повiсьте, бо вона теж розумна, – наступав Калiграф, i вiд подиву розширювалися в Івашка зiницi.

– Ви хоча б у свого ворога повчилися: Олесницький зростом у три лiктi, а здавив за горло всю Галицьку Русь. Темною силою хочете воювати з ворогом гнучким i мудрим, мов змiя? Та чи знаете, що майже всi фiлософи свiту, якi давали силу сильним, були тiлесно недолугi? То тiльки в Спартi кволих i розумних дiтей скидали у пропасть, грубу силу обожнюючи!..

– Ну, прости, – зiтхнув Івашко, сперши на руки голову. – Тривожно менi стало, Калiграфе.

Чую – велика сила пiде на нас. А з серця мого м'якуш зробився. Тяжка менi дочки утрата, не думав, що аж так буде тяжко…

– Вигостри серце свое мужнiстю, боярине. Не дочцi воно належить i не тобi… Чи дозволиш дати кiлька порад?

– Радь.

– З малого почну. Випусти Микиту. Люди згадають це добродiйство у прикру для тебе хвилину.

– Випущу. Тiльки не додому – уб'е його Давидович. Воiном буде.

– Не вiр Давидовичу.

– Давно не вiрю.