Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

Їх роздiляла широченна площина стола, i перебували вони в зовсiм iнших свiтах, iнших часових вимiрах, в iнших сферах дiяльностi, бажань, поглядiв i були безмiнно чужi.

– Тяжкi часи настали пiсля вбивства царя, – Костомаров хотiв якось завершити сьогоднiшню розмову. – Треба перемовчати лиху годину, а так жаль кожноi дрiбки часу. Мало залишилося, мало… Втiшаю себе хiба лиш тим, що мое власне спустошення вiд старостi збiгаеться iз старечою спустошенiстю iмперii. Сумно, але факт…

– А може, саме тепер найгарячiша пора до працi… – вiдказав Гулак i, згадавши свою вранiшню зустрiч iз кiнто Гiвi, додав: – Нинi за роботу беруться всi.

Треба заповнювати дiлом час умирання, борги сплачувати…

Вийшли в коридор, тут було зовсiм темно, швейцар узяв пiд руку Костомарова, щоб повести його в спальну кiмнату, i прочинив дверi до виходу – для Гулака. На подвiр'i свiтили два лiхтарi.

Не бачили один одного й не чули. У тьмавiй тишi тихо розiйшлися.

Частина друга

Вересень, 1881, Тифлiс.

Нiч

Пора була вже пiзня. На Головiнському проспектi тихо шурхотiло опале листя, теплий вiтерець ледь дихав iз протягiв бiчних вулиць, серпик мiсяця повис над Сололакським гребенем, i вiд його примарного свiтла вирiзнялася зубчастими контурами на тлi темно-фiалкового неба стара цитадель. У лугах над Курою скиглила птаха – зрiдка, сонно; у пiднебессi мерехтiв освiтленими шибками вiкон Авлабар – майнула в пам'ятi Миколи Івановича згадка про давню пригоду з кiнто Гiвi; шпиль храму Сiонi трикутником лiг на авлабарськi свiтла i вiддалився ген за Куру – Миколi Івановичу згадалися вранiшня тривога, незахищенiсть, i вiдчув тепер, як за день все це вляглося, зникло кудись вiдчуття осамотненостi, й замислився – вiд чого б це? Пробiг у думцi весь прожитий день, усього нинi було вдосталь, та не такого, що могло б його заспокоiти… Глибоко вдихнув пропахле першим опалим листям повiтря i зрозумiв: цей спокiй вiд того, що йде вiн мiстом, яке добре знае навiть уночi: кожну вуличку, завулок, дiм, храм, сквер – усе для нього тут свое i рiдне.

І живе вiн у цьому мiстi не тимчасово, а назавжди, i тому любить його, вiддае йому свое життя, яке не довелося вiддати Киеву, i Киiв той тепер далекий i нереальний. Реальний Тифлiс, у якому вiн почуваеться по-домашньому i кожного ранку йде до працi, мов на свято, – без примусу й спонуки.