І земля, і зело, і пісня

А пiснi Митусинi спiвали ратники й ратаi, та все про Івана, що обмурував двiр бiлим каменем i стрiлочки струже, i в пучок кладе, а з пучка бере та й заправляе… Тож забажав князь, щоб вернувся спiвець до двору й замiнив у пiснi подле iм’я благородним, княжим, та Митуса зухвало вiдповiв урядниковi Андрiевi, якого Данило прислав до Перемишля: мовляв, володар мае силу над людською плоттю, що й довiв болохiвським погромом, а над духом не владний – i не пiшов у Галич на зов княжий.

Яра лють добиралася до серця князя на невдячний люд: чейже не про себе вiн дбае, а про землю руську; скiльки труду взяв на своi плечi, щоб умiцнити ii, а скiльки принижень зазнав i вiд бояр, i вiд сусiдiв, i ворохобних князiв болохiвських, що запродались ордi й данину справно iй платять.

Тож позбувся прежньоi жалостi Данило i повелiв пiд страхом найтяжчих покар, як це i личить володаревi, щоб стали перед ним воi, будiвничi i спiвцi.

Першими прийшли воi – присмирили бундючних бояр, а болохiвськi городи вогневi вiддали й вали розкопали, щоб не росли там бiльше пшеницi й проса для орди, i стали стерегти землю свою од литви, ляхiв, угрiв та ординцiв.

Прийшли будiвничi, i вибрав з них Данило золоторуких: велемудрий Олексiй численнi городи братовi Васильковi зрубав на Волинi, а витворник Авдiй церкву Іоанна Златоустого великому князевi в Холмi звiв, красну та гожу, i Тустанський замок укрiпив. І спiвцiв прийшло чимало, та не побачив князь серед них Митуси; а що рiвного йому в краю не було, то звелiв привести силомiць – пошарпаного i сирицею спутаного, яко в’язня.

Не хотiв про це згадувати князь Данило, втiкаючи вiд Бурундая з Холма до Синеводська, та пiсня сама собою спiвалася, була ж бо вона нинi вельми потрiбною господину: «свое подвiр’я назад заверну, побудую його краще, як було», – треба, щоб цi слова, князевi посвяченi, спiвав нинi зневiрений люд, та повторювати iх вiн може тiльки за спiвцем, який есть продовженням сили володаря поза довжину його руки разом iз затиснутим у нiй мечем. Немае спiвця…

Три днi i три ночi з короткими перепочинками, щоб тiльки конi попаслися, скакав князь iз своiми охоронцями, квапився, бо серце муляла тривога за долю Тустанськоi фортецi, яка стоiть зовсiм недалеко вiд поруйнованого Львова: це остання опора, князь збере сюди всi сили й таки скаже ордi: «Тут стань!», – сам же перебуде в потаемних гридницях Синеводського монастиря, звiдки вирядить послiв до угорського короля.

Князь безжально пришпорював змиленого коня.