Край битого шляху

Тут велися запеклi дискусii, поляки ображали украiнцiв, а украiнцi полякiв; iнодi дзвенiли бокали вiд ударiв кулаками об стiл, але всi дружно пiднiмали тости за розумну зовнiшню полiтику уряду Речi Посполитоi.

Антiн днями просиджував у кав’ярнi. У нього складалося враження, нiби вiн виступае в ролi олов’яного солдатика. На другому тижнi такоi «дiяльностi» йому хотiлося все кинути. Майбутнiй посол, за якого вiн повинен був агiтувати, напевно, також отак сидить i запивае вином пишнi фрази. Але посла Антiн не бачив, i вiн його мало обходив.

Хотiв знати, в чому полягае практична дiяльнiсть УНДО. І ось вона майже вся тут. Або така, як тут. Не мiг спокiйно слухати, як представники украiнських партiй розпинаються за Гiтлера. Парадоксальним виглядало те, що присутнi тут поляки схвалюють договiр свого уряду з державою, яка насильно германiзуе жителiв Сiлезii i Полаб’я.

Почав розумiти одне: все котиться в якусь прiрву, брудний вал води захоплюе з собою бiльше й бiльше рiчок, потокiв, i зупинити його вже нема сили.

– Це збiговисько ренегатiв, ми повиннi сказати iм про це вголос! – кипiв, розповiдаючи Вербицькому про своi враження.

Вербицький зацитькував. Вони, представники легальноi партii, не мають права виступати проти полiтики уряду.

– Ми займаемось питанням не перетворення, а тiльки вдосконалення суспiльного ладу. Вам треба це зрозумiти.

– Я розумiю, – вiдповiв Антiн рiзко. – Ми змiцнюемо iснуючий лад.

– Не зовсiм так. Усуваемо вади, здебiльшого нацiонального характеру.

– Збираючи по дорозi крихти зi столу Мосцiцького, – додав Антiн.

Інтелiгентне обличчя Вербицького спалахнуло рум’янцем обурення.

– Ну, це вже, знаете, пасквiль! Ви як хочете, революцiею?

Антiн не чекав такого запитання. Але воно само i без Вербицького постало перед ним. У пам’ятi зринув образ скривавленого демонстранта. Антiн знову почув його передсмертний крик: «Хай живе революцiя!»

– Не знаю, – промовив сам до себе. – От якби виступити в пресi, довести, переконати, зупинити каламутний потiк…

Пiсля довгоi перерви Антiн розкрив папку з сiлезькими матерiалами.

Перегорнув сторiнку, узяв ручку…

На другий день зайшов до редакцii «Дiла» зi статтею «Господарi своеi землi». З редактором Антiн уже був знайомий. Якось вони з Вербицьким пропонували йому написати репортаж про пiдготовку до виборiв.

Редактор зустрiв Антона ввiчливо.

– Щось актуальне? – спитав, беручи рукопис.

– Навiть дуже.

– Тодi зайдiть, прошу вас, десь так через тиждень.