Край битого шляху

Завжди в недiлю до обiду Антiн проводив час зi своiм гiмназистом. Багата мiщанка готова була вiддати що завгодно, аби тiльки вивести свого ледачого сина в пани. Антоновi було вигiдне таке мiсце. Обiди й непогана плата. Поки знайде роботу.

У найближчу недiлю пiсля розмови з Вербицьким Антiн потрапив у халепу. Вiн вийшов з брами й попрямував було до свого учня, як несподiвано побачив бiля Волоськоi церкви великий натовп. Народ збiгався, кожний намагався протиснутись досередини, площа заповнювалася. Антiн пропхався й побачив: кiлькох чоловiкiв оточили молодi хлопцi.

– Я ще раз вас питаю, чого вам треба?

– А треба, – гукнув хтось йому, – щоб ви, православна московська псявiро, вiдспiвали греко-католицький гiмн перед храмом Божим!

– Отак, – викрикнув iнший, – я буду спiвати, а ви за мною. Починайте: «Бо-о-о-же вели-и-кий, едини-й, Ру-усь-Украi-i-ну хра-ни-и…» Ну, чого мовчите, собаки?

– В морду iх! – почулось з гурту.

Антiн не бачив, хто це сказав, але голос був знайомий.

Той самий з оточених говорив все ще спокiйно:

– Це якесь хулiганство, господа! Ми знайдемо правосуддя!

– Правосуддя? Погань московська! – закричали напасники. – Дайте йому правосуддя! – Хтось кинувся до нього i вдарив у лице.

Кривда прикипiв до мiсця. Це був Вербицький. Антiн рвонувся, схопив Вербицького за руку й, викручуючи, повернув до себе.

– То це ти так виборюеш права для народу, худобо! На! – І щосили гримнув кулаком по зубах.

…Побитий вертався Антiн додому, закриваючи хустиною криваву рану на чолi. Але фiзичного болю не вiдчував. Душу роздирало почуття безпорадностi, безвихiдностi. Все брехня, всюди фальш i обман. Куди подiтися?

Сидiв за столом i зцiплював зуби, щоб не закричати вiд безсилоi лютi. Аж тепер вiн почав натрапляти на слiд правди. Знаходив кiнець у заплутаному клубку. Перед очима – змову зморенi селяни Сiлезii, зiгнутi хлiбороби на позальнiвських полях, дяк Пантела i мiняйло сiллю, а проти цих злидарiв – набундюченi пани з «Нафтули», пихатi полiтики з кав’ярень i молодi ундiвцi, якi вiдстоюють своi iдеi мордобоем.

Всi нацii свiту подiбнi, бо у всiх е гнобленi верстви. І нема рiзницi, якому народовi вiддати себе. Аби тiльки приниженим, зневаженим, голодним.

І тут, зупинившись на роздорiжжi, Антiн виразно побачив одну дорогу й жахнувся.