Край битого шляху

Старе пальто, а зима на носi… Так, думка про заробiток була.

Редактор з-пiд окулярiв придивився до його вбогоi одежi.

Образа стрясла всiм тiлом Кривди, але, опанувавши себе, вiн вiдповiв твердо:

– Так, для заробiтку.

Тодi редактор дугою пiднявся з-за столика i вже без солодкавостi в голосi сказав уiдливо:

– Коли так… то я радив би вам пiти на бiржу працi.

Антiн ступив крок до редакторського стола. Редактор, збентежений лютим поглядом спiврозмовника, сiв у фотелi й механiчно почав гортати папери.

– Так, – почув вiн крижаний, сповнений ненавистi голос. – Так. На бiржу працi. Тiльки не на бiржу совiстi i душ! Вiддайте мiй рукопис.

Редактор мовчки, не пiдводячи очей, подав Антоновi складенi вдвое аркушi паперу i лише тодi глянув перед себе, коли з грюкотом зачинилися дверi.

Антiн зайшов на пошту, вклав статтю в конверт i без усякоi надii вiдiслав ii на адресу тижневика «Рада», органу Украiнськоi партii працi. Не хотiв ii нести додому. Змучений i розчарований, поплентався на Руську.

Налiтав снiг. Холодний вiтер проймав до кiсток. Снiг чимраз бiльшими пластiвцями залiплював очi. Проходячи повз ратушу, Антiн звернув увагу на невисокого чоловiка в одежi сажотруса. Обличчя його досi нiде не бачив, але воно було таке знайоме, що Антiн мимоволi зупинився, вдивляючись. Сажотрус, не розумiючи погляду Антона, двiчi оглянувся i знизав плечима. Антiн зупинивсь i дивився вслiд, поки сажотрус не зник за рогом вулицi.

– Де я його вже бачив? – спитав себе.

VI

Часто бувае: нав’яжеться якась мелодiя, i нiяк ii не позбутися. Інодi обличчя незнайомоi людини весь час постае перед вашою уявою. Ви не знаете, де вам доводилося ii бачити. Можливо, що нiде й нiколи. Проте мозок працюе, пригадуе, ви питаете себе: хто б це був?

Так i Антiн не мiг викинути з пам’ятi обличчя людини в одязi сажотруса. Очi, погляд i особливо лiнiя вуст були йому звiдкись добре знайомi. Антiн пригадував своiх друзiв, знайомих вiд самого дитинства, але цього мiж ними не знаходив.

Минув тиждень з того часу, а образ не забувався. Це доводило Антона до злостi на самого себе. Стiльки задумiв зароджувалося останнiм часом, i на тобi – скалкою застрягла думка про якусь випадково зустрiнуту людину. І нарештi Антiн згадав. Це було смiшно й безглуздо. Голячи якось худi щоки перед дзеркалом, вiн побачив, що його власнi уста й високе надбрiв’я такi самi, як у цього сажотруса.