Край битого шляху

Голосно засмiявся з такоi подiбностi й перестав думати про нього.

Роботи в Антона було тепер дуже багато. Порвавши зв’язок з ундiвцями й редакцiею «Дiла», вiн нiби очистився вiд чогось неприемного, липкого, немов звiльнився вiд тягаря, що довгий час пригнiчував думку. Перед ним вiдкрилося все багатство сiлезького матерiалу.

Цiлими днями Антiн сидiв над матерiалом. Скромнi назви рiчок, сiл, озер, навiть окремих горбiв чiплялися за пожовклi, крихкi сторiнки неписаноi багатотомноi великоi iсторii слов’ян, просили пiдняти важку ii обкладинку i заглянути в далеке минуле.

Щось зовсiм нове, невiдоме людям обiцяли розказати i все ще лежали перед Антоном – загадковi, нiмi, нерозгаданi iероглiфи.

Найлегше далось те, на що наголошував Мохнацький: особливостi сiлезького дiалекту були дослiдженi. А топонiмiка лежала мертвим багажем.

Антiн насмiлився написати ще одного листа професоровi Траутману в Прагу. Просив вислати деякi тлумачнi словники, послав список назв, про якi важко було сказати, чи вони е чисто нiмецькi, чи скалькованi зi слов’янських.

Сам копався в нiмецьких i польських словниках, часто вдавався до староруських пам’яток.

В кiмнатi вiяло холодом. Уже чотири днi не кидав у пiч вугiлля, вiкно покрилось товстим горбкуватим шаром криги, сивий iнiй виступив на вогких стiнах.

Усi грошi вийшли. Мацiйова не показувалася до Антона. Знала, що ii вiдвiдування нагадують йому про борг. Один тiльки раз спитала, спитала i пошкодувала, чи в нього немае хоч злотого. Антiн сидiв закутаний у пальто i з винуватим виразом мовчки заперечив.

Треба шукати роботи, далi нема чим жити. На тумбочцi лежав кусень хлiба i двi грудочки цукру. Це вечеря. На снiданок нема нiчого. Можливо, що у фiлii державноi гiмназii на Рутовського дадуть кiлька годин або хоч порекомендують невстигаючого гiмназиста.

Задеренчав дзвоник. Антiн не поспiшав вiдчиняти, до нього ж нiхто не приходить, не квапилася й Мацiйова.

«Напевно, поштар», – подумав i пiдiйшов до дверей. Морозний вiтер дмухнув сухим снiгом у сiни, у дверi просунулася заснiжена голова листоношi.

– Так довго змушуете чекати пiд дверима, – буркнув.

– А ви кидайте газету в скриньку, – порадив Антiн.

– Та певно, але для вас е ще й переказ, добродiю. Цього в скриньку не кидаю.

– Переказ? – здивувався Антiн. – Переказ?

Це був гонорар з тижневика «Рада». Не пам’ятаючи себе вiд радостi, Антiн накинув пальто й побiг на пошту. По дорозi купив у газетяра останнiй номер «Ради».