Мальви. Орда (збірник)

Стояла колись бiлостiнна хата посеред великого хутора, а в тiй хатi, обсадженiй головатими соняшниками, жила молода козачка з хлопчиком Андрiйком. Серединою села бiгла курна дорога, вздовж якоi струнчилися двома рядами дерева, схожi на кипариси.

У дворi гелгекали гуси. Андрiйко любив цей безугавний гам: вiн будив хлопця вранцi i виганяв у широкий степ. А степ безмежний, його не можна перейти нi за день, нi за два, тому часто аж смерком повертався додому i покiрно вислуховував докори жiнки, яку називав мамою.

– Де ти бродиш, козаче, до ночi? – сварила мама.

Вона тулила до себе одинака i завжди при цьому нагадувала йому, що колись не в степу, а он у саду, пропав його маленький братик. Татари наскакують, цигани вандрують… – Ось приiде батько з походу, поскаржуся йому.

Батька Андрiйко бачив зрiдка. То був статечний довговусий козарлюга в синьому жупанi, з шаблею при боцi; гостi звали його паном сотником. Знав Андрiй, що батько воюе з татарами у тiй далекiй кримськiй землi. Тут же татар нiде не бачив, тому й не боявся iх, хiба iнодi вночi, коли надворi гримiло, блискало i шумiли дощовi потоки.

Але вдень, коли все довкола пахло, аж дух захоплювало, – звiдки могли взятися тi косоокi злi люди, що iздять на конях i забирають дiтей iз собою? А навiть якби були, то як знайдуть його у високiй, мов лiс, травi?

Баранчики бiлих хмарок пливли над степом, навкруги щось без угаву дзвенiло, присипляючи. Прокидався, коли розпечена сковорода торкалася обрiю, – тодi чвалом бiг додому, а по спинi все-таки снували мурашки страху.

Найцiкавiше було ходити у степ iз пастухами, що пасли громадську череду. Їi вигонили далеко, на цiлий день, тодi мати сама споряджала йому торбину, з якоi тягло спокусливим запахом свiжого хлiба, сала й часнику. Корови розкошували соковитою травою, хрумкотiли й форкали конi, пастухи, погейкуючи, вiддалялися, а хлiб солодко пах i нiде так не смакував, як тут – на степовiй волi.

А коли ляжеш на спину i незворушно дивишся в глибоке небо, тодi бачиш усе, про що мрiеться: батько на яблукастому конi, а поруч з батьком вiн сам – на бiлому, i шабля в руках, i червоний жупан розвiваеться на вiтрi.

Ось мчать вони обидва, тiльки вихор бiля вух; втiкае гостроверха татарва, шабля свиснула в повiтрi – чах, чах! – летять поганi голови з плiч, а конi рвуть копитами землю, тупотять, тупотять, тупотять…

Кинувся, схопився на ноги, що це? Чотири вершники з брунатно-сiрими обличчями, косоокi, лютi, стоять над ним, щось викрикують незрозумiлою мовою.