Мальви. Орда (збірник)

Пустився втiкати – та це ж татари! – один вершник зiскочив з коня, схопив його пiд пахву i посадив у сiдло поперед себе. Андрiйко запручався, заверещав, тодi йому заткали шматою рота i поскакали по безлюддi.

Потiм було багато людей, якi ридали, голосили. Андрiйко шукав очима хоча б одного знайомого обличчя – не знайшов нiкого. Якась жiнка сказала йому, що до його хутора татари не дiйшли, бо звiдкись начебто жене козацька погоня.

Ще жеврiла надiя, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем. Брели люди, зв’язанi по кiлькадесят воловодами, витоптували в степу чорний шлях, i лише гайвороння летiло слiдом.

Татарин вiз Андрiйка в своему сiдлi, шмагав нагайкою ясирних, а до нього не торкнувся й пальцем, годував та все примовляв: «Якши джигiт, бiюк бакшиш».[73 - Якши джигiт, бiюк бакшиш – хороший юнак, великий бакшиш.]

Страшнiше було на привалах. Дикi ногаi розв’язували дiвчат, жiнок i прилюдно гвалтували, немiчних i хворих убивали – жах добирався до серця хлопця. Благально дивився в очi татариновi, i той чомусь приязно всмiхався до нього.

«Чому? – думав Андрiйко. – Чому косоокий нi разу не вдарив мене нагайкою? Може, тому, що я покiрно дивлюся в очi своему пановi? Он лежить чоловiк iз розрубаною головою. Вiн кидався до ногайця, коли той забирав у нього дочку для соромноi втiхи, – i тепер мертвий. Не допомiг нiчого, а життя втратив. Був би сумирний – жив би. Б’еться дiвчина в риданнi – подвiйне зараз горе в неi: безчестя i сирiтство… Тож единий вихiд для невiльника – покора».

Смiшним здалося зараз оте видiння в небi: вiн iз батьком женеться за татарвою на конi. Дурницi, нiхто таку силу не поборе, немае козацьких погонь – це вигадка нещасних для своеi потiхи. Нема нiде того Трясила, що трусить кримською землею, – то мамина казка. Є тiльки татари, що панують над усiм свiтом i роблять те, що iм забагнеться. Треба з цим змиритися, iнакше – смерть.

Скiльки днiв минуло – годi злiчити. Зупинилася валка перед п’ятигранною вежею, що височiла над гнилою водою Сивашу.

«Перекоп», – сказали бранцi. Кiнець вiльних степiв, ворота до вiчноi неволi. Буйнi шовковi трави змiнилися сухою колючкою, важкi чорнi дрохви збилися понад берегом, наче отари баранiв у полудневу спеку; на каменях, схожi на розбiйникiв, чатували яструби, i ширяли пiд небом чорнi орли. Чужинецька чужина…

І вже не залишилося в Андрiйка нi крихти вiри в те, що десь тут батько, смiливий i хоробрий, воюе з ворогами, – це теж мамина вигадка.