Мальви. Орда (збірник)

– Нам по дорозi, – промовив парубок до Марii. – Ми йдемо з худобою на яйли Бабургану i Чатирдагу. Сiдай, пiдвеземо. Фатiмо, – повернув голову до молодоi татарки, – помiсти iх в кантарi.

Такоi ласки i доброти Марiя не сподiвалася вiд татарина. Кланялася парубковi, зворушена до слiз, розгублена.

В душнiй кантарi поруч iз Фатiмою сидiв, спершись плечем на в’юки, старший чоловiк. Вiн пiдвiвся, дав мiсце подорожнiм. Марiя тихо привiталася, хотiла осмiхнутися до жiнки, але та суворо дивилася на неi i не вiдповiла на привiтання.

– Менi аби дитина трохи вiдпочила, – мовила винувато. – Ми недовго будемо вам заважати.

Татарка мовчала, переводячи суворий погляд iз матерi на дочку. Старий крекнув у кулак, пробурмотiв:

– Не говори до неi, вона нiма.

Гiрко вразило Марiю нещастя молодоi жiнки.

– Вiд уродження? – спитала.

– Та нi… Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом степами Узухри[92 - Степи Узухри – так ногайцi називали степи мiж Днiпром i Доном.]. Одного дня на нашi кочовища напав Сагайдак iз козаками.

Палили i рiзали все живе. Я заховався у травi, а жiнку мою, маму Фатiми, замучили в дитини на очах. Були б i iй голiвку розтрощили, та не побачили за бебехами. Мову вiдiбрало… Вiдтодi гяурiв божевiльно ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.

Спазма пробiгла в Марii горлом.

– Нi, нi, – заперечила, натягаючи яшмак нижче пiдборiддя. – Ми… ми з Кафи. До Бахчисарая до рiдних вибралися…

Старий глянув на Марiю спiдлоба, пронизливо, i вiд цього погляду нудотна млiсть розслабила тiло.

«Пропали ми, – подумала. – Вiн не вiрить».

– А той хлопець, хто вiн вам? – спитала Марiя, намагаючись бути спокiйною.

Тим часом пiд’iхала двоколiсна, крита войлоком кантара. Воли лiниво зупинилися перед своiм проводирем. Крiзь дiряве шатро виглядала молода жiнка в чадрi. З-пiд плоскодонноi шапочки, вишитоi золотом, спадали змiйками на плечi тоненькi косички. Чорнi очi пильно зиркали крiзь прорiз у чадрi.

– Син мiй. Вiд iншоi жiнки.

Недолугий якийсь. Брати його пiшли на невiрних, а вiн iз вiвцями. До шаблi i торкнутися не хоче… А то, либонь, i добре. Ми, татари, незлобний народ. Нам треба кумису, бузи, каймаку, а не кровi. – Вiн говорив це таким тоном, нiби вже знав, що Марiя – козачка, i заспокоював ii, аби не лякалася. – Та добувають iжу, як хто може. Воювати мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди дошкуляе, козаки не дають спокою…

«Голод дошкуляе, – гiрко осмiхнулася Марiя.