Мальви. Орда (збірник)

– Заспокойся, Фатiмо, – спинив сестру парубок. – Цi люди тобi нiчого не виннi. Ну, йдiть. А мене звати Ахмет! – І не чекаючи подяки, почвалав за отарою овець, що котилися по сiрому степу, – швидше до зеленого пiднiжжя гiр. На обрii в димовому серпанку плавала перевернена дном галера – пласка вершина Чатирдагу.

Мальва порум’янiла, посвiжiла. Пiдстрибуючи на однiй нозi, вона наспiвувала ту саму пiсню, що недавно лунала попереду кантари: про овець, про пахучi яйли, про красуню, що жде не дiждеться молодого чабана зi степiв.

А з уст Марii пiдсвiдомо спливала одна й та ж пiсня, що невiдступно йшла за долею двох людей з Украiни в неволю. Бродила вона пилючними дорогами по Криму, пантрувала ту долю, щоб не загубилася, бува, не пропала у розпеченому мiражi чужого свiту.

Ой що ж бо то за бурлака,

Що всiх бурлак скликае…

Мальва перестала спiвати, допитливо глянула на матiр.

– Чому ти завжди цю пiсню спiваеш, мамо?

– Це пiсня твоеi колиски, доню. З нею ти народилася… З нею i вмирати повинна.

Мальва не зрозумiла загадкових материних слiв, вона погано розумiла й ту мову, якою мама iнодi розмовляла.

– По-якому ти говориш, мамо, зi мною, коли нема чужих людей?

– Украiнською, дитино… По-твоему.

– Тут так нiхто не говорить…

Марiя з болю похитала головою. Боже, Боже, якою цiною вона купуе дочцi життя… «Чей не пiзно ще сказати, що ми у ворожому краю, що ненавидiти мусимо все тут суще. Пригадати iй власне iм’я, переконати, що вiра, яку ми прийняли, погана вiра». І дитина повiрить матерi, i цiле життя ненавидiтиме тих, що вбили ii батька, забрали братiв.

І разом з тим житиме серед них. На неi кидатимуть камiнням i обзиватимуть гяуркою. У серцi дiвчини закипатиме жаль i в горi клястиме матiр: «Чому ти мене породила iншою, нiж цi люди? Навiщо це менi? Що я маю за це? Погорду, сивi дiвочi коси, непосильну працю за шматок хлiба i ту Украiну, якоi не бачила нiколи й не знала». І нiякоi надii на повернення. А так… Нi, нi, хай росте вона мусульманкою, то хоч право матиме на грамоту. А потiм зрозумiе… i рiдний край, i мою жертву. Думала Марiя про синiв-близнят. Де вони, чи живi? Якщо живi, то, певно, не пам’ятають нi матерi, нi своеi мови теж. Чи вже давно iх на свiтi немае? А що краще? Що краще? Та на якiй вазi важити сумлiння i материнську любов?

Дорога зiп’ялася на невисокий перевал i круто збiгла вниз по вапнистому бiлому схилi. Далi пiшла долиною, зрiдка минаючи невеликi аули. Марiя здалека побачила село, що сховалося внизу мiж горами.