Мальви. Орда (збірник)

Упаде небо, здригнуться гори, зiйдуть зi скелi дорослi сини святоi жiнки, стане iх по два бiля кожноi осиротiлоi матерi, i виведуть вони матерiв на яснi зорi, на тихi води, у край веселий.

Пресвятая Богородице,

Спаси нас!

Не сталося цього. Мiцно стояв ханський палац, оточений цього дня потроеною охороною, вишикувалися подвiйним ланцюгом при входi до ущелини ханськi сеймени, голоснiше, нiж будь-коли, горлали муедзини на мiнаретах, i поверталися невiльнi люди назад по своiх домiвках, та ставало iх бiльше, ставали вони бiльшими, i могутнiшав iхнiй Бог.

Мовчки поверталися додому Стратон i Марiя з Мальвою. Натхненним було Стратонове обличчя, ступала Марiя впевненiшою ходою, i вже не гаморила Мальва – тихо йшла поруч, нiби стала дорослiшою…

Скупа, малоснiжна зима випарувалася на першому весняному сонцi, не напоена ще з минулого року спражна земля закурилася чорториями, порудiло Мангушське узгiр’я. Голод пiдкрадався зi степу до гiр, застукав у людськi житла.

Змiлiв бурхливий Узенчик, уже не вистачало в ньому води для грядок, над вижолобиною в самому кiнцi долини з ранку до вечора стояли дiти з глечиками, не встигаючи настачити води для пиття.

Лише пiд берегами i на урвищах зеленiли нагайки соковитих каперсiв, розпускалися бiлим цвiтом, i жiнки никали попiд схилами, збираючи ще не розцвiлi бруньки для засолу.

Розпачливо кричали осли. Забобоннi татари вклякали пiд iхнiй вереск на колiна i шепотiли слова молитви, увiрували й християни в татарське повiр’я i молилися по-своему, бо до всiх однаково йшов шайтан голоду.

Марiя повернулася з бахчисарайського базару стомлена журою, поникла. Цiни так неймовiрно пiдскочили! За бешур[106 - Бешур – мiра сипучих тiл, восьмина.] проса – двадцять алтинiв. То ще б нiчого, якби те просо, що напровеснi купила i посiяла бiля хати, виколосилося колись. Та де там, засихае над грудою, а на каперсах не проживеш. Щось треба дiяти.

Заробила Марiя коло Стратона чимало грошей за зиму. Вiн виплачував iй за роботу, як чужiй, хоч насправдi чужою стала йому власна домiвка – вiльний вiд роботи час пересиджував у Марii.

– Стратоне, – сказала йому однiеi ночi, – чую я, що тяжко менi буде без тебе в старостi. Складаймо грошi докупи, чей удасться обом колись грамоту купити. Що тебе тут тримае?

– Безнадiя, Марiе… То страшна рiч, але заповнила вона менi душу по вiнця. І серце нiби з повстi, i руки наче глинянi. Я не бачу нiде на землi такого клаптика, щоб варто було до нього йти, страждучи.