Мальви. Орда (збірник)

А тут хоч трохи е того, що не дае менi втратити самого себе. Пiду до Успенського собору, i здаеться, що побачив i Днiпро, i степ в Украiнi. Маю роботу i проживаю днi. І ти до мене прийшла, Марiе. А пiдеш – умерти схочу, якщо Бог смерть пошле. Але йти кудись – куди йти? З неволi та в гiршу? І за яку цiну? Прикидатися цiлий час мусульманином, душу свою губити, щоб потiм з лядськоi палi позирати на Украiну… Ну, ти як знаеш. А до церкви бiльше не ходи, кет-худа вже знае, що ти була на вiдпустi. Вiн усе мотае собi на вус.

Іди тепер спокутуй християнський грiх у мечетi. Ой, чи виплатиться тобi…

Думала-передумувала Марiя, та не могла змиритися з тим, що тут умирати мае. Кривить душею – зате надiя е, а без надii навiщо жити, хай навiть зi своiм Богом… Не тут, ой не тут Мальвинiй молодостi цвiсти. Та ж за нею в Украiнi Купайло тужить, i високi мальви-посестри визирають ii з-за тинiв. Покину я тебе, Стратоне, добрий мiй голубе…

Але як заробити стiльки грошей? Питала в людей – кажуть: аж п’ятсот алтинiв треба, та ще й кет-худi бакшиш, щоб присвiдчив, а голодний переднiвок витягае монету за монетою.

А iм цiна – вiльний степ в Украiнi i незаюжене сине небо. Баскак таки насправдi душить за горло: крiм хараджу i джiз’е, наклали новий – збройний податок, хан Бегадир-Гiрей готуеться до походу на Азов. О Боже, як вирватися звiдси, щоб хоч своею кривавицею не допомагати плюндрувати християнськi землi! Недоiдала i до мечетi ходила про людське око, грiх вiдмолювала вдома i очi опускала перед Стратоном. Принесла Марiя дику новину з Бахчисарая. Одна багатодiтна татарка з Карачори продала на людському базарi свого хлопчика i годуе тепер кров’ю найстаршого четверо меншеньких. Страшно стало Марii. Як перебитися до зими, щоб хоч цi грошi, що е, за лiто не розтратити? Може, на другий рiк легше стане?

Заворушився кримський степ, зачувши голод. Гнали чабани голодну худобу в гори, лаштував полки на Азов хан Бегадир-Гiрей i все по хлiб.

Сказала Марiя Стратоновi:

– Пiду я в гори з Мальвою. Наймемося вiвцi доiти.

Якось прогодуемося лiтом, а мо’, ще й сиру принесемо на зиму.

Мальва заплескала з радостi в долонi.

– Мамо, там ми Ахмета зустрiнемо! Вiн такий добрий!

Не гаялася. Таки на другий день вибралися вони обидвi на знайому дорогу, що провадила на яйли Чатирдагу. Можливо, цього дня добились би вони до якогось коша[107 - Кiш – стiйло для овець.], та незвичайний рух на битому шляху привернув Марiiну увагу. Чорною валкою тяглося до Ак-мечетi вiйсько.