Мальви. Орда (збірник)

А може, оте незрозумiле «укум-букум-джарим-барим», що вiн завжди бомборосив, коли вони грали «в ашики»[108 - Ашики – дитяча гра в костi.], то i е тi слова… Видно, що так, бо весiлля за мiсяць. Бiля неi, на самому шпилi Еклiзi-буруну[109 - Еклiзi-бурун – найвищий шпиль Чатирдагу.], сидять ще двi незнайомi дiвчинки, такi, як вона. І в них та сама доля, всi трое квапляться шити придане.

Примарне свiтло, як при затемненнi сонця, розливалось мiж верхами Демерджi, Бабуганом i Чатирдагом, дiвчата разом угледiлися в далечiнь i побачили, як кам’яний iдол, що завжди непорушно бовванить на Демерджi, почав повiльно зсуватися вниз.

Ось вiн уже перейшов Ангарську ущелину, на мить зупинився внизу серед поляни i поплив у сивому серпанку до них.

Вiдклали дiвчата шитво: нi, це не дивовижна кам’яна фiгура, до якоi щодня придивлялися здалеку, це якийсь дiд-жебрак. Що ж йому дати? Проте жебрак не простягав руки. Вiн був високий, бiлобородий, i добрi були в нього очi, дiд дуже нагадував того святого старця, до якого вони з мамою пiдходили в Кафi, коли втiкали вiд Мураха-баби.

А може, це той самий?

Мальва хотiла спитати, та ii випередила сусiдка:

– Ти Хизр[110 - Хизр – покровитель подорожнiх i пастухiв.], що знайшов джерело живоi води i став безсмертним?

– Нi, дiвчино, – усмiхнувся дiд, – я звичайний чарiвник. Скажи, джаним, яке в тебе найпотаемнiше бажання?

– Хотiлось би швидше дошити свое придане, – вiдповiла та, – бо ж тiльки мiсяць залишився до весiлля.

– Встигнеш, дитино, – сказав чарiвник i звернувся до другоi: – А ти чого бажаеш?

– У мене лиха харт-ана[111 - Харт-ана – бабуся.

]. Я хочу, щоб вона на мене не кричала, коли вийду замiж, i сорому перед коханим не робила.

– Стане доброю твоя харт-ана. Ну, а ти про що мрiеш? – звернувся до Мальви.

Мальва не могла вiдповiсти. Вона ще нiчого не бажала в життi, i цього весiлля теж не хотiла, iй добре було бiля мами i Стратона, весело служилося пiдпасичем у Ахмета, того самого, що колись напоiв ii цiлющим кумисом у палючому степу. Чого ж забажати? Мама хоче вернутися туди, звiдки вони прийшли, у якийсь далекий степ, якого Мальва не пам’ятае.

Знае тiльки, що всi степи колючi, спраглi й жорстокi, i трапляються там поганi люди. Вона не хоче в степ. Де е ще такi гори, таке близьке небо, що руками зiр можна дiстати? У горах живе Стратон, i бiлозубий, вiчно усмiхнений Ахмет, i суворий, проте добродушний даi Юсуф, е вiвцi, е дозвiлля i безлiч казок, що гомонять пiд шум лiсiв у колибi пiдпасичiв перед сном.