Журавлиний крик

– …i за единодушним бажанням усiх дiтей Росii на престол зiйшла, – читав далi писар царський манiфест, – всемилостива iмператриця Катерина II…

– Хто iх питав, дiтей москвинських, – гудiв далi Скирта, проте повторював за всiма: «Присягаемо у своiй вiрностi… Богом посланiй…» – Тьху, хай тобi грець…

Одразу пiсля присяги на Сiчi кошовий послав осавула до паланок, щоб присягли i там, а сам почав лаштуватися у дорогу до Батурина.

Вирушили вдосвiта. Джура тримався трохи вiддалiк кошового. Щось чуже вiйнуло вчора помiж ним i отаманом, вiдчужувало й сьогоднi.

Чи не отой вигук Калнишевського пiсля зачитання присяги: «Слава нашiй владичицi!» Кiлька голосiв бовкнуло i собi «слава», а Гаврило Скирта плюнув спересердя, i соромно стало Тринитцi за отамана. Ще ж бо нiхто ii, тiеi царицi, не знае, справ не бачив, суду не куштував, а вже «слава»!

Панас Тринитка тримався вiддалiк. Якось незручно було iхати поруч i мовчати, а теревенити не мав нинi про що. Бачив перед собою тiльки тугий круп отаманського коня i спину отамана; кошовий наче похилився, згорбився – Тринитцi стало шкода Калнишевського: може, йому й самому нiяково пiсля вчорашнього?

Пiдiгнав коня i поiхав поруч.

– Батьку отамане, – врештi зважився заговорити, – вибачайте менi, немудрому, та хотiв би я знати: ви вже зрiли на очi тую царицю, якiй звелiли вчора присягати?

– Мовчи, глуха, – менше грiха, – вiдказав сердито Калнишевський. По хвилинi запитав, сопучи: – А тобi що за притичина? Мо, Гаврило у вухо нагудiв, старий баглай?.

. Чи вже сам багато розумiти почав?

– Не так, щоб багато, бо ж я недотепа, але знаю одне: Бог високо, а цар далеко… Та хiба вона чула, ота Катерина, як ви iй славу сукали? Не чула, певно… А козаки – це вже ви чули – он як гукнули!

– Не гни балабонiв, Тринитко, – зм'як Калнишевський i заговорив уже спокiйнiше: – Ти бачив там, на майданi, ландмiлiцейського офiцера? Не чула цариця, то вiн чув. Вухо в неi до-о-вге!

– Та то так, – посмiхнувся Тринитка. – Воно як у тiй казцi про кобилячу голову: «Заглянь-но менi у праве вухо».

А там i срiбла, i сукна всiлякого, та ще й червiнцi.

– Ex ви, босва немита, – зiтхнув Калнишевський. – Лоби твердi у вас, як ковадло. А хтось за вас по лезу шаблi ходити мусить… А може, й червiнцi! А може, й земля! Ти, Панасе, знаю, рубакою будеш добрим, думати ж, бачить Бог, не навчишся нiколи.

Бiльше Калнишевський не заходив з джурою у розмови, от хiба що – пiди, та подай, та принеси: хай знае свое служне мiсце.