Журавлиний крик

Їй уже надокучили солодкi й одноманiтнi дифiрамби дворян i купцiв, ii стриманiсть змiнилася зацiкавленням, адже вона ще зроду не бачила козакiв.

Дiйсний камергер Григорiй Орлов насупився.

– Сподiваюся, що ваша величнiсть допустить iх до цiлування рук аж пiсля коронацii. У Петровському чекае незлiченна кiлькiсть представникiв шляхетних станiв.

– А я, Григорiю, – примружила блакитнi очi Катерина, – накажу зрiвняти козацьку старшину в правах з дворянством i прийму iх як рiвних вашiй свiтлостi… Ну, не сердьтеся, любий.

Пiсля коронацii я не встигну за балами й розвагами розгледiти цих оригiналiв. А те, що вони прийшли, свiдчить про iх вiрнопiдданськi почуття.

Їх увiйшло три: Петро Калнишевський, Іван Чугуевець i Антiн Головатий – у синiх шароварах, у червоних кунтушах зi закидними рукавами. Вони разом скинули сiросмушевi шапки, схилили голови в земному поклонi. Перший розправив спину Калнишевський. Вiн дивився на царицю, що сидiла в оббитому оксамитом крiслi, одягнута в горностаеву мантiю, обвiшана коштовностями, i йому було чудно, що вiд цiеi молодоi жiнки залежатиме доля мiльйонiв людей, десяткiв народiв i його особиста доля теж.

Катерина з цiкавiстю приглядалася до козакiв. Бачилося, була захоплена ними, поставними й кольористими: вони вигiдно видiлялися на тлi прилизаних дворян у сурдутах, камiзельках i перуках. Приглянулася до козацького отамана, кремезного й сильного дiдугана, й ураз зiр ii прикипiв до шаблi кошового з усипаним дiамантами ефесом.

Ще раз окинула поглядом почет Калнишевського – тепер iй в око впали iхнi шаблi. Все гармонiювало в одязi й фiзичнiй красi цих людей, про яких iй розповiдав колись учитель Симон Тодорський: i чуби, i вуса, i шовковi пояси з позолоченими китицями, i смушевi шапки з червоними довгими шликами. Та з-помiж усього вирiзнялися шаблi, вони наче пiдкреслювали самобутнiсть iх власникiв, вiдвагу й силу.

Катерина повернула голову до сенаторiв, обвiшаних медалями й орденами, перев'язаних навхрест малиновими й блакитними стрiчками, i подумала, що цi дворянськi прикраси зм'якшили б козацький вигляд, додали б iм шляхетностi, степову поривнiсть замiнили б свiтською стриманiстю, гордiсть – вдячнiстю, незалежнiсть – запобiгливiстю.

І серед цих оздоб не вирiзнялися би так чiтко iхнi шаблi: вони, як i дворянськi шпаги, свiдчили б тодi тiльки про належнiсть до вiйськового стану.