Журавлиний крик

 – Чи пiдготував Інков вiдомiсть про стан колодникiв, яку треба тричi на рiк вiдсилати в Синод? Чи не перенiсся хто на лоно Авраама? А коли – втеча? Та нi, цьому не бути. Лише один раз за всю iсторiю соловецькоi тюрми спробував старообрядець Бiлокопитов вирватися з каземату на свiт Божий, та був спiйманий тут-таки, на монастирському подвiр'i. А тепер, з подвiйною вартою, нема чого боятися».

Досифей ходить по палубi помiж богомольцями, що тягнуться до Соловецькоi святинi з усiх берегiв Студеного моря щолiта.

Годувальники святоi оселi й не вiдають, що на суднi поряд iз ними той, хто розмовляе зi самим Господом Богом пiд час храмноi вiдправи в Спасо-Преображенському соборi. Архiмандрит нинi вдягнений у рясу з товстого чорного сукна, взутий у чоботи, вiн зараз нiчим не вiдрiзняеться вiд простого монаха. Але ж цi самi – здоровi i в струпах, добре зодягнутi й у власяницях – люди впадуть ниць перед ним, коли вiн на великiй вiдправi стане в царських вратах, вбраний у золотий саккос з багряним омофором, що спадае вiд шиi до низу, з рипiдою в руцi. Впадуть ниць смиреннi, а до скарбон забрязкають монети – мiднi, срiбнi, золотi.

Якийсь лiрник, уклякнувши посерединi палуби, заводить плач про Олексiя, чоловiка Божого. Навпроти сидить пiсновида богомолка в кокошнику i елейним голосом розповiдае про те, як колись прочанкою була, i до Єрусалиму ходила, i пуп земний там бачила. А до Голгофи пiшки йшла, та все по сушi, бо вода перед прочанами розступалася, а вони так i ступали по бiлому пiсочку, дiамантами всипаному.

Слинявий парубчак у ряднянiй свитi з юродивим обличчям роззявив рота, слухае, похитуючи головою.

– І в Киiвськiй лаврi була, а там вогонь виходить з утроб печерських святих. І в Пiтерi була, у царському палацi бачила живого двоголового орла в золотiй клiтцi…

– Чудо, чудо, – побожно зiтхае сусiдка й манить рукою до себе старого монаха, що, згорбившись, ходить по палубi. – А чи бувають, блаженний iноче, i нинi чуда?

Досифей вiдповiдае неохоче: вiн не любить розмовляти з простолюддям.

– Чудеса мнозi суть, тiльки вiруй. Гора стоiть – чудо, лiс на каменi росте – предивно. Птаха летить – i то чудо, бо якби Господь не повелiв iй лiтати, то вона плавала б, як риба, або ж повзала б, як змiя…

– Чуда, чуда, – шепоче слинявий парубок.

Розтинае судно гладiнь Студеного моря, по якому ще зрiдка плавае крига, слiпуче виблискуючи на сонцi, що вже майже не ховаеться за обрiй.