Олег Ольжич

У 1919 роцi був розстрiляний брат Вiри Антонiвни Кандиби…

Разом iз вiдступаючими петлюрiвцями змушений був покинути територiю Украiни i Олександр Олесь. І не просто покинути: зовсiм не випадково у листопадi 1919 року уряд УНР призначив Олеся культурним аташе при консульствi УНР у Будапештi, де вiн провадив дипломатичну роботу зi змiцнення авторитету молодоi украiнськоi держави на мiжнароднiй аренi.

А на родину чекала тривала розлука. Марно було сподiватися, що радянська влада так просто надасть вiзу для возз’еднання сiм’i петлюрiвця за кордоном.

Мати викладае у середнiй школi в Пущi-Водицi. Олег вчиться у тiй же школi, пише вiршi, малюе. Вiн швидко зростае, мужнiе, починае орiентуватися у ситуацii, яка склалася в його життi i яка не обiцяе нiякоi прихильностi.

Сiм’я важко переживае вимушену розлуку. Участь батька у державотворчому процесi Украiни, його вимушена емiграцiя, звiсно, не сприяли доброзичливому ставленню бiльшовицького оточення до матерi i сина Кандиб.

Вони опинилися у вимушенiй iзоляцii. Все це вело до певного усамiтнення Олега, його вiдособлення вiд славослiв’я радянськiй владi, яке звучало тодi на кожному кроцi, проте водночас сприяло розвитковi його спостережливостi та навичок самостiйного аналiзу ситуацii, в якiй опинилась розлучена родина. Розчаровуючись у людях i обставинах, вiн створюе свiй власний внутрiшнiй свiт.

І дiлиться своiми переживаннями з батьком, з яким був цiлком вiдвертим. Ось що пише тринадцятирiчний син у листах до батька, з яким перебував у розлуцi:

– «взагалi я тепер у школi зневiрився i в людях також, але все-таки хочеться вiрити, що е й гарнi…»

– «боляче… Я таки завзятий песимiст у шкiльних справах, крiм того, перший бунтар. Страйкуемо, бунтуемо. Кричимо, щоб вчили нас…»

– «учнi не хочуть працювати, учителi – робити з них людей.

Агонiя…»

– «читаю ба: хочу читати, щоб бути освiченим, а нащо бути, iй-Богу, не знаю…»

Озираючись навколо, Олег i на собi вiдчув, що радянська влада принесе украiнцям голод i злиднi. Згадуючи тi часи i себе у тi часи, з гiркотою i проблисками надii писав:

«Отак мiй край лежить ввi снi —

Мiй край, покинутий синами,

Край, де панують вороги,

Катують, глумляться над нами.