Володимир

Не знаю й того, яку дань золотом i срiблом привiз ти з бранi… Що не мое, те не мое…

– Золото з бранi? Послухай, брате, що ти говориш? Та невже ж i ти думаеш, що на брань я ходив заради золота i що заради нього стояв поплiч iз князем Святославом?

– А чого б то ти i йшов на рать?

– Якби-то ти знав, заради чого я ходив! – з бiллю сказав Микула. – Але коли так запитуеш, i сам уже не знаю, чому пiшов.

– Покиньмо про це, – суворо сказав Бразд.

– Брате!

– Я тобi не токмо брат, а й посадник княжий. В купу взяв ти у мене коня, жита три четверики, нове рало… Роблю милiсть, як велить князь Ярополк, – за той час, що був на ратi, уроку не вiзьму, а повеснi мусиш повертати купу, не зумiеш одразу – платитимеш оброк, не станеш повертати купи, не приробиш оброку – холопом станеш на княжому дворi.

Микула мовчав.

– І не гнiвайся на мене, брате, – промовив Бразд. – Руська земля не така нинi, як допреже. Князь князевi вже не брат, хоч i одного вони роду, що ж робити нам, простим людям? Хто вмiе – приробить, хто незугарний – усе втратить… Так каже князь, так велить i Бог.

Микула пильно подивився на брата.

– То ти християнин?

– Християнин, – гордовито вiдповiв Бразд. – А хiба моя вiра гiрша вiд твоеi? Побачимо, брате, як допоможуть тобi твоi боги?!

6

Пiшов Микула i до брата Сварга. Ішов з важким серцем – пiсля зустрiчi з Браздом вiн усе згадував нiч пiсля похорону батька, коли лишились вони – три сини Анта – в батькiвськiй хижi i коли обидва брати – i Бразд, i Сварг – брали його за груди, вимагали дiлити спадщину.

Нi, що Бразд, що Сварг – не друзi йому, вiк би не йшов до них, але хiба обминеш у Любечi терем посадника чи корченицю?

Проте брат Сварг зустрiв Микулу зовсiм не так, як Бразд. Уже здалеку, прямуючи через вигiн до корченицi пiд лiсом, побачив Микула брата. У нього все було, як i колись: чорна вiд кiптяви корчениця стояла бiля самого лiсу, над нею вився синiй димок, десь усерединi гупали два молоти, брат Сварг щось шукав серед рiзноi кузнi надворi.

Вiн здалеку побачив людину, що повiльно йшла до корченицi, приклав руку до чола, придивився.

– Невже Микула? – промовив Сварг, коли той наблизився.

– Вiн i е! – одказав Микула.

– Чолом тобi, брате, чолом, – радiсно промовив Сварг i швидко ступив назустрiч брату, обняв його, навiть почоломкався.

Микула одповiв на його чолобитню i сам обняв, поцiлував брата, проте, правду кажучи, був дуже здивований, цiлував Сварга холодними устами.