Володимир

– Ходiмо ж до дому, брате Микуло! – говорив Сварг. – Дай подивлюся, який ти став. Диви, ей-ей, ти став набагато кращим, якось вирiвнявся, нiби помолодiв! Нi, брате Микуло, ти справдi тепер – як дружинник княжий.

Корчениця брата Сварга тiльки здалеку здавалась такою, як була. Насправдi ж до неi ззаду добудовано було тепер кiлька клiтей, поряд з корченицею з одного боку Микула помiтив землянки, бiля яких повзали голi дiти, ще кiлька землянок було з другого боку, а в самому лiсi, сховавшись вiд людського ока, височiв обгороджений гострим околлям терем, де, почувши чужого, валували пси.

Це було нiбито гнiздо в лiсi, не один Сварг жив тут, а багато людей.

Вони й виходили – два кузнецi виринули з чорноi пiтьми корченицi – старi, чорнi вiд диму, з висхлими блiдими обличчями, з дверей виглядало кiлька хлопцiв – також худющих, блiдих, iз землянок вилiзали й дивились жiнки.

– Бачу, пiзнаеш, – говорив Сварг. – Працюемо, Микуло, що поробиш, колись кували мечi, а тепер рала, колись був сам, а нинi людей на помiч кличу.

Скiльки тiеi кузнi треба переробити, а лiта не тi, сам, скiльки не бийся, всього не переробиш. Та чого ми стоiмо, ходiмо до терема, там i поговоримо.

Проте до терема нелегко було доступитись, бо тiльки Сварг вiдчинив ворота i зайшов на двiр, до них кинулись величезнi пси.

– А згиньте, проклятi, згиньте! – заволав Сварг, схопив якийсь дубчак, кинувся на псiв, але один iз них все ж устиг приловчитись, пiдскочив до Микули, люто клацнув зубами й одiрвав шматок ногавицi.

– Ну й пси! – говорив Сварг у сiнях, куди ледь пробивалось через загратоване вiконце промiння. – Аки звiрi, ей-ей, аки звiрi. Та чого ж ти стоiш, ось сюди, сюди йди, брате Микуло.

Вiкна в теремi Сварга також були загратованi, там був не очаг, а пiч, великий стiл, а на ньому корчага з вином, хлiб, усяке зiлля.

– То як же ти, брате? – запитав Сварг, коли вони сiли до столу.

– Я? – щиро здивувався Микула. – Що менi? Яким вийшов з села, таким i повернувся.

Сварг поставився до слiв Микули не так, як Бразд, вони його не здивували.

– Так я i знав! – промовив вiн. – Не там була брань, де ти ходив…

Микула здивовано подивився на брата.

– Є й нинi, – посмiхнувся Сварг, – i хозари, i булгари, i печенiги, i ромеi, i сваримось ми з ними всiма, але найтяжча брань тут, у землi нашiй, людина йде на людину.

– Хто ж iде i супроти кого? – тихо запитав Микула.