Володимир

– Оцi, – вiдповiв одразу ж Сварг, – Кожема в Острi, Бразд у нашому Любечi i ще багато таких, як вони, взяли в князiв i один у одного всякi пожалування: землi й лiси, озера й гони на рiках – усе в iхнiх руках.

Микула щиро здивувався, що нинi Сварг став ворогом Бразда, i той одразу це помiтив.

– Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, – сказав вiн. – Ти думаеш, чого це Сварг нарiкае на Бразда, адже е в нього терем, корчениця, на його дворi працюють смерди? Але, – iз жалем крикнув Сварг, – у мене немае того, що мае Бразд: земель i лiсiв, а без них людина нiщо!.

. Корчениця, – замислився вiн, – о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все – золото, срiбло. Проте я забув, що до корченицi треба мати ще й руду, лiс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це думати, адже береги Днiпра, де брав руду, лiси, де стояло древо, – це було мое, твое, людське. Аж кинувся я брати в берегах руду, а там знамена… Чиi береги? – князя, Кожеми, Бразда… Кинувся я в лiс – знамена. Чий лiс? – князя, Кожеми, Бразда. Отак князi, Кожема та Бразд обiгнали мене, все собi та й собi, а менi… Пам’ятаеш, тiеi ночi, коли ми дiлили батькiвську спадщину, Бразд говорив: «Вiзьми, брате Сварг, усяку кузнь, ти ж ii полюбляеш…» Я й узяв кузнь, кую тепер, а всi багатства в Бразда.

Микула розгонисто й голосно засмiявся.

– Ти чого смiешся? – запитав у нього Сварг.

– Як же менi не смiятись, – вiдповiв одверто вiн, – прийшов, походив по Любечу, думав, що тiльки я виродок з роду, а що ти, брате Сварг, живеш у згодi з Браздом…

– Нi!.

. – вдарив по столу кулаком i крикнув Сварг. – Братiв нинi вже немае, багатий багатому нинi також ворог.

– Бачу! – з гiркотою сказав Микула. – Трое було нас у батька Анта, i двое досi йшли проти одного. Нинi ж усi трое стали вже ворогами…

– Не говори так! – перебив його Сварг. – Хто ж е твiй ворог?

– Купу я до бранi взяв у Бразда, думав, що кров’ю сплатив ii. А вiн каже: «Вiддай!» Чим же я йому купу цю вiддам?

– Ха-ха-ха! – засмiявся Сварг. – А ти йому купи не вiддавай!

– То тодi я стану обельним холопом у брата.

– А яку ти брав купу в нього? – поцiкавився Сварг.

– Коня, рало, три четверики жита.

Сварг, що ворушив устами в той час, коли Микула перелiчував, одразу сказав:

– Двi гривнi кун i п’ять резан…

– Не розумiю, – промовив Микула.

– Зате я розумiю, – сердито сказав Сварг.

Вiн устав, пiшов у клiть, довго там чимсь бряжчав, повернувся i поклав на стiл чотири золотi зливки i десяток рiзаних шматочкiв срiбла.