Володимир

], разом iз сторожею другоi змiни пройшла до Великого палацу, там ii повiв переходами начальник етерii Пеон, у кiтонi вона скинула одяг етерiота, капелюх, меч.

Феофано разом з проедром Василем зайшла до спочивальнi у Великому палацi, де жила ранiш могутньою василiсою за iмператорiв Романа й Никифора Фоки i де тепер були василевсами Іоанн i Феодора.

Вона навiть затремтiла, побачивши пiсля багатьох лiт знайомi стiни спочивальнi, намальованi на них постатi iмператорiв колишнiх – з молитовниками в руках, пiднявши очi вгору, вони йшли i йшли кудись, як ранiше, так i тепер.

Побачила вона й пiзнала срiбнi свiтильники, що стояли пiд стiнами, темнi iз золотою ниткою занавiски на вiкнах i дверях, ложе в кутку, – о, Феофано знала це ложе, на ньому спочивали iмператори Роман, Никифор i Феофано з ними.

Зараз на цьому ложi лежав Іоанн Цимiсхiй – той, що вбив тут, у цiй спочивальнi, iмператора Никифора Фоку, той, що присягався в любовi, а пiзнiше зрiкся Феофано.

Вона навiть не пiзнала його. Це був не той Іоанн, колись мiцний, жилавий, дужий, якого вона обнiмала й цiлувала, який тут задовольняв ii ненаситну пристрасть.

На ложi лежав кiстяк Іоанна, на бiлому простирадлi витягнутi були висхлi, темнi, скрученi хворобою руки, вражала голова – облисiла, з вогняно-червоною бородою й вусами, мiж якими видно було зуби, далi загострений нiс, темнi очi, що вогниками блищали в глибоких западинах.

– Іоанне! – голосно промовила вона. – Вiтаю тебе, василевсе!

– Феофано! – глухо прозвучало в спочивальнi.

Щоб не заважати iхнiй розмовi, проедр Василь зробив рукою знак, що стоятиме одразу за дверима, й вийшов iз спочивальнi.

– Ти мене, либонь, не пiзнала, – промовив Цимiсхiй. – Вiдтодi як розбилось… як я розбив дзеркало, я не бачив i не хочу бачити свого обличчя. Скажи, я дуже змiнився, я дуже страшний, Феофано?

Вона пiшла вперед i зупинилась близько вiд його ложа.

– О нi, – сказала Феофано. – Ти – хворий i змiнився, але не страшний.

– Проклята хвороба! – хвилювався вiн.

– Нiхто ii не знае, а вона мучить, виснажуе мое тiло й душу. Я вже втратив усi сили.

Вiн помовчав i, важко вiддихуючи, все дивився й дивився на неi – таку ж чудову, як i колись, незрiвнянно красиву Феофано.

– Спасибi, що ти приiхала. Я дуже ждав тебе. Проте ти нiби гнiваешся на мене? Ти, мабуть, не можеш забути ночi в Софii, коли у нас сталась остання розмова й коли я сам порадив тобi виiхати до Вiрменii.

– Не порадив, а вислав, – не стрималась Феофано.