Володимир

– Ти зробив справедливо, воеводо Петре, – дружина моя й усi болгари давно вирiшили вбити Бориса, тiльки вiн посмiе переступити межi Болгарii. Грецький кесар нам не потрiбний. Годi! Але хто це?

– Брат Бориса – Роман, – вiдповiв воевода Петро. – Вони iхали разом.

– Ха-ха-ха! – засмiявся Самуiл. – Отже, ромеi посилали сюди двох кесарiв разом.

– Нi! – подав тодi голос Роман, що досi стояв мовчки, придивляючись до молодого Шишмана, про якого вiн чув колись ще тут, у Болгарii, а пiзнiше в Константинополi.

– Нi? – далi смiявся Самуiл. – Гаразд, ти зараз сам менi про все розкажеш. Іди, Петре, – звернувся вiн до воеводи, – ти, либонь, дуже стомився?

– Так, комiте, дорога була далека. Моi воi стоять пiд дверима.

– Добре!

І воевода Петро вийшов. Самуiл встав з крiсла, пiдiйшов до вiкна, звiдки було видно гори, долини.

– Як же ти, кесаревичу Романе, опинився тут? – обернувся до нього й запитав Самуiл.

Роман вирiшив говорити правду. Втiм, з чим вiн мiг критись?

– Недавно проедр Василь велiв Борисовi iхати в Болгарiю й починати повстання проти тебе, а менi супроводжувати брата…

– Отже, Вiзантiя послала Бориса в Болгарiю як кесаря?

– Проедр Василь назвав його кесарем i обiцяв повернути корону, тiльки вiн дiйде до Преслави.

– Хитро дiе Вiзантiя, – засмiявся Самуiл. – Як i завжди, загрiбае жар чужими руками. А ти? Чого ти iхав з Борисом? Ти що ж, також хотiв стати кесарем?

Роман заплющив очi, стиснув уста, на обличчi його вiдбився неймовiрний бiль.

– Я – кесар?! – пролунало в палатi. – Слухай, комiте Самуiле, ти жартуеш, бо знаеш – я нiколи в життi не зможу i не хочу бути кесарем Болгарii…

– Нi, я не жартую i не знаю, чому ти iхав з братом. Менi здавалось, що, коли загибае один кесар, корону одягае його брат.

Роман крикнув:

– Я говорю правду, як перед Богом! Я не хотiв i не хочу бути кесарем Болгарii, бо я не людина, Іоанн Цимiсхiй забрав у мене все, все…

– Ти про що говориш?

Роман подивився на Самуiла очима, в яких була пустка, безнадiйнiсть.

– Вiн оскопив мене, – сказав Роман, обхопивши голову руками.

Комiт Самуiл стежив за Романом, що стояв перед ним розтрощений, знiвечений, напiвлюдина.

– Романе! – голосно покликав вiн його.

Той пiдняв голову, й Самуiл побачив на очах його сльози.

– Слухай, Романе! – звернувся вiн. – А ти служитимеш менi?

Роман здригнувся, пiдняв голову.