Володимир

І це, може, й так – на Горi опущенi мости для них. Рушиться старий закон i покон, до богiв далеко, до князя Ярополка – ще далi…»

«А найгiрше те, – стиха говорили люди воям, – що немае ладу мiж самими братами, синами Святослава. І виннi в цьому не Олег i Володимир, – нi, кожен iз них сидiв у своiй землi, щовесни посилав брату Ярополку багату дань, все туди, на Гору, на Гору!.. Та Ярополку цього мало, посварився вiн з князем Олегом, пiшов у Деревську землю, вбив рiдного свого брата… А тепер куди збираеться рушати, навiщо кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, – невже ж на брата Володимира? О горе, горе Руськiй землi!»

Смутними голосами розповiдали цi новини кияни, поникнувши, сидiли й слухали iх воi князя Святослава.

Для чого ж, для чого боролись вони в чужих землях, аще немае ладу в отчинi?.. А там брали своi убогi пожитки, мечi й щити, розтiкались в усi боки до своiх домiвок, i гiркi почуття огортали iхнi душi.

Воiн Микула чув цi слова киян, i смуток так само краяв його серце. І йому лишалось тiльки йти додому, до Любеча, а все ж вiн хотiв знайти, побачити, а може, й забрати з собою дочку Малушу.

«Як шкода, – думав вiн, – що не стало князя Святослава. Хто-хто, а вiн допомiг би менi знайти дочку, адже тодi, вночi на островi Хортицi, князь так сердечно говорив зi мною, обiцяв знайти Малушу. І знайшов би, неодмiнно знайшов би ii, бо слово в нього завжди було тверде, несхитне».

Микула не помилявся. Якби князь Святослав був живий, вiн, безперечно, допомiг, знайшов би Малушу. Зробив би князь Святослав, либонь, ще багато такого, що, може, й не снилось Микулi.

Та його не було, допомогти Микулi нiхто не мiг.

Так прийшла ще одна нiч. Усi воi князя Святослава вже покинули береги Почайни, порожнi лодii темнiли пiд кручами, один Микула залишався ще там, на свiтаннi думав i вiн брати торбину на плечi, рушати до Любеча.

Проте не спалось. Далекий шлях його закiнчувався. Хотiлось по-людському посидiти, подумати. І вiн довго сидiв у рiжку лодii в темрявi, в тишi, аж доки небо за Днiпром пожовтiло, налилось багрянцем, над лiсами й рiками лiвого берега виплив великий червоний-червоний мiсяць, а ще один – набагато бiльший, але нерiвний, рябуватий – виринув пiд кущами з води.

Враз нiч ожила, зникла тиша, над землею прокотився теплий вiтрець, дужче запахло травами й квiтами, прокинулись навiть птахи – Микула почув спiв пiзнiх солов’iв у кущах, лемент сполоханих крякiв на косах, тужнi стогони самiтних куликiв, що ширяли десь над плесом.