Володимир

А далi Микула почув кроки – хтось iшов стежкою серед дерев i кущiв, кроки лунали все ближче й ближче, ось двi темнi постатi окреслились на кручi бiля човна.

Микула стиха кашлянув, щоб там, на березi, знали, що в лодii хтось е, i люди на кручi почули його кашель, стали спускатись вниз.

– Добрий вечiр, чоловiче! – пролунав близько голос.

– Добрий вечiр, людiе! – вiдповiв Микула.

Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтiли руки, коли вiн узяв, вийняв з пiхов меч свого батька.

Обернувшись до тих, що прийшли, вiн побачив високого, одягнутого в темне платно чоловiка, а позад нього ще одну постать, либонь, жiнки.

– Чи не е ти воiн князя Святослава Микула? – запитав чоловiк.

– Воiн Микула… А що?

– Ось ми принесли тобi поiсти, – сказав чоловiк, – i платно принесли. Чули, що поранений.

– Навiщо ж? – щиро здивувався Микула. – Менi вже тiеi iжi доста наносили… І платно я маю ще з походу.

– А тут нова сорочка й ногавицi, – почув тодi Микула жiночий голос.

– Вiзьми, воiне, сама пряла, ткала й пошила.

– Спасибi, спасибi! – подякував Микула. – Та чого ж ви стоiте, людiе, пiдходьте ближче, спочиньте.

Пiзнi гостi ступили в лодiю, сiли, жiнка – пiд насадом, де було зовсiм темно, чоловiк – проти мiсяця, i Микула побачив, що чоло його перетинае глибокий шрам.

– То й ти, бачу, помiчений! – промовив вiн.

– Було таке, – махнув рукою чоловiк. – Тiльки давно, вже й забулося.

– О нi, – заперечив Микула i торкнувся свого чола, – таке, чоловiче, не забуваеться!

Поки вони говорили, жiнка сидiла пiд насадом i слухала.

На нiй було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тiльки очi, що, як здалося йому, були прикутi до нього.

– Куди ж ти поiдеш? – запитав його чоловiк. – І коли?

– А куди ж? – вiдповiв Микула. – Додому, до Любеча.

Жiнка зiтхнула.

– Тепер уже недалеко, – сказав Микула. – От був я, люди добрi, далеко – за морем Руським, за Дунаем-рiкою, за горами Родопськими…

– І князя Святослава бачив? – запитав чоловiк.

Мiсяць швидко пiднiмався в небi, став меншим, але ясним, у водi вiд берега далеко до пониззя постелилась срiбляста дорiжка.

Микула розстебнув комiр сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю дорiжку.

– Гай-гай! – вiдповiв вiн чоловiковi. – Питаете, чи бачив? Та не тiльки бачив, а увесь час з ним поплiч iшов.