Володимир

А в Доростолi – е такий город над Дунаем – мiй меч князевi Святославу життя врятував…

Жiнка й чоловiк напружено слухали, i Микула вiдчув, що мiг би говорити про князя отак i до ранку.

– А в останню нiч, – вiв вiн, – нехай прощен буде наш князь, – ми з ним поруч i спочивали. Було тихо, як i нинi, темно-темно, воi спали, тiльки князь Святослав не лягав, та ще я сидiв недалеко. «Ти чому не спиш?» – запитав мене князь. «Сиджу, – кажу я, – а спати не хочеться… Вода тече – рiдна вода, зорi вгорi – як сторожа, солов’i спiвають – дихнути боiшся…» – «Правда, – згодився князь, – люба рiдна земля, нiде кращоi немае…»

– І бiльш нiчого не говорив князь? – сухим голосом запитала жiнка.

– О нi, жоно! Дуже багато говорив… Я йому розповiв про себе, просив у гостi приiхати, i вiн пообiцяв, що буде гостем мого дому… Багато-багато ми з ним тодi говорили… І про дочку я його просив.

– Про дочку? – насторожилась жiнка.

– А я хiба не розповiдав вам про неi?! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечi, а там приiхав до мене син Добриня, забрав ii сюди, в Киiв… Чув я, що пiзнiше Малуша тут, на Горi, в княгинi Ольги ключницею нiби була, та не впоралась, послала ii княгиня в якесь село…

– Звiдкiля ж ти, чоловiче, це знаеш? – тихо промовила жiнка.

– А я, коли йшов на брань, був у Киевi, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тодi менi одна жона – Пракседою, здаеться, ii звали, ключниця княжа, – розповiла про Малушу… І молодого княжича Володимира тодi я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду… А ви що ж, – звернувся Микула до чоловiка й жiнки, – може, щось чули про Малушу, так скажiть-бо, скажiть…

– Почекай, чоловiче, – суворо втрутилась жiнка, – ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?.

– Аякже, аякже! – вiдповiв iй Микула. – Я ж йому все розповiв так само, як i вам, просив допомогти розшукати мою Малушу.

– І що князь?

– «Ти не уболiвай, Микуло, – сказав князь. – Будеш у Киевi – знайдеш Малушу.

Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловiк й жiнка нiчого не вiдповiдали.

– Тобi сказали правду про твою дочку Малушу, – нарештi промовила жiнка. – Вона працювала тут, на Горi, потiм княгиня Ольга послала ii в село свое…

– Де ж це село? – запитав Микула. – Скажи менi, жоно, пiду туди, знайду ii, заберу в Любеч.