Володимир

– У Константинополi нинi, – з посмiшкою сказала Юлiя, – справдi е два iмператори, але вони сидять у однiй Золотiй палатi, iмперiею править тiльки Василь, а до того ж вони обидва порфiророднi.

Ярополк посмiхнувся, зрозумiвши натяк Юлii.

– Так, – згодився вiн, – князь новгородський Володимир – мiй брат, але ми сини не однiеi матерi, мене народила угорська князiвна Предслава, вiн – син рабинi.

– А хiба син рабинi може бути князем? – запитала Юлiя.

– Батько мiй Святослав поставив мене князем у Киевi, брата Олега в землi Деревськiй, Володимира ж – у Новгородi, але зараз уже Олега немае, нас лишилось двое – я та син рабинi Володимир.

– Доки ж ти терпiтимеш у землi Руськiй ще одного князя, сина рабинi? І чи не боiшся ти, що цей… твiй брат з’еднаеться з якоюсь iншою iмперiею, пiде проти тебе?

Ярополк розумiе, на що натякае Юлiя. Вiд Новгорода справдi близько до Свеарiке, не так далеко й до Нiмеччини, – а вже вони радо допоможуть Володимиру.

– А Вiзантiя менi допоможе? – запитав Ярополк у Юлii.

Довга хвилина мовчання. Юлiя думае – майбутне висить на лезi меча.

– Імператори ромеiв тобi допоможуть.

На Ярополка дивляться очi, що нагадують очi Богородицi на вiзантiйськiй iконi.

5

Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, пiдперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом. По черзi змiнюючись, цi люди несли на ношах велику, зроблену з кипарисового дерева й оздоблену срiблом корсту[48 - Корста – труна.], позад них у закритому вiзку, запряженому четвiркою коней, iхало два священнослужителi – епископ Лев i священик Рейнберн; час вiд часу вони визирали у вiконце вiзка, байдужими очима дивились на безконечний гостинець[49 - Гостинець – шлях.

Так вони дiстались до города Киева з Щекавицi, в яку впирався гостинець, потрапили на Подол, говорили з градськими мужами, добивались до князя Ярополка.

Дiзнавшись, що це за люди, князь Ярополк прийняв iх у Золотiй палатi, вислухав.

– Ми прийшли до тебе, княже, з священного города Рима, вiд папи Бенедикта, побувавши в iмператора Оттона, а пiзнiше – польського князя Мешка. І папа Бенедикт, i iмператор Оттон, i князь Мешко велiли тобi кланятись, княже Ярополче.

– Спасибi Папi Римському, що пам’ятае про нас, дяка iмператору Оттону й князевi Мешковi, – вiдповiв на це князь Ярополк.