Володимир

– Будете в них, передавайте й iм мiй уклiн. Що ж привело вас, святi отцi, в нашу землю?

– Як слуги Господа, дбаемо не токмо про свою паству, думаемо про людей, всюди сущих. Уже вiра католицька просвiтила всю Нiмецьку iмперiю, твоi сусiди – поляки, княже Ярополче, – також мають епископiв вiд папи. Бажали б ми й приiхали з тим, щоб просвiтити i Русь, привезли з собою нетлiннi мощi Климента Римського, священнi книги.

Князь Ярополк вiдповiв на це:

– Я християнин.

Єпископ Лев i священик Рейнберн здивованi й стурбованi.

– Невже князь прийняв цю вiру вiд константинопольських патрiархiв?

– Нi, я прийняв ii вiд болгарських священикiв.

– На болгарських священиках немае благодатi Божоi, вони суть самi собою поставленi, навiть патрiарха свого нинi не мають.

– Я прийняв вiд них не церкву, а вiру, множество людей Русi молиться рiзним i кожному любим богам.

– Але ж iстинна, християнська вiра мусить нарештi прийти на Русь, вона нинi обiймае весь свiт.

Ярополк довго думав.

– Думаю, вiра християнська прийде на Русь, – повiльно сказав вiн.

– Княже Ярополче, – заволали священики. – Але коли прийде цей час, ти вiзьмеш ii вiд нас. Папа Римський благословить людей руських i дасть iм церкву, iмператор нiмецький i князь польський, яко слуги одного престолу, будуть друзями киiвських князiв.

Ярополк розумiв, чому цi священики з’явились у Киевi, – отже, не тiльки вiра, а й зброя була в iхнiх руках.

– Святi отцi, – вiдповiв вiн, – про вiру мушу думати не токмо сам, а й з усiма людьми своiми. Скажуть люди й дружина – сам пошлю слiв до папи й iмператора.