Володимир

Михало такий – хто-хто, а вiн скаже, що треба, блюде Новгород i п’ятини, сам iздив до Киева просити князя, вiн привiз сюди й Володимира.

– А я ужо скажу, – з того й починае Михало, ставши так, щоб його чули i князь, i мужi. – Ужо я скажу, – суворо й грiзно продовжуе вiн, – i за вас, новгородчi, i за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? – раптом вибухае вiн. – Де ми живемо? Хто ми е?

Воевода запитуе, але не жде вiдповiдi, вiн звертаеться, либонь, до душi своеi, до себе самого, i якось пiднесено, урочисто продовжуе:

– Ми, новгородчi, блюдемо закон i покон отцiв наших, самi устрояли землi нашi, дiйшли до Варязького моря на захiд сонця, до Крижаного окiяну на полунощi, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали… Пам’ятаете, новгородчi, як було з свiонами – iхнiй Рюрик хвалився, що вiзьме Новгород, ярлом[52 - Ярл – полководець.

] оголосив себе нашоi землi, а ми його розбили пiд Ладогою! Ярл Трувор зрадою взяв Ізборськ, а тiкав звiдти, аки вовк… Так було з свiонами, так i буде! Але ми вiд роду люди руськi, знаемо, що князi Олег i Ігор, княгиня Ольга, вся Русь пеклась про Киiв i про Новгород. Коли княгиня приiхала сюди, ряд ми з нею уклали. Коли Святослав iшов на брань з ромеями i посадив у Киевi сина Ярополка, а Олега у древлян, – просили його дати й нам князя. Адже так, новгородчi?

– Так, Михале! – загомонiли всi навкруг. – Правду говориш, дiло, слухаемо…

– Зараз почуете! Все почуете! – вiв далi Михало. – Ужо я скажу…

Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотiв, щоб його зрозумiли й пiдтримали всi мужi новгородськi, але не хотiв образити й Володимира-князя.

Через те вiн сказав так:

– Мушу повiдати вам, люди, i тобi, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Киевi, то бачився i говорив з князем Святославом. «Новгородська земля хоче мати князя», – сказав я йому. «Знаю, i сам хочу дати, – вiдповiв менi покiйний князь, – iду далеко на сiчу в землi чужi, бажаю, щоб мир був у рiднiй землi. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городi Киевi, Олега посилаю в землю Древлянську».

– «Володимира», – вiдповiв я. «А ви знаете, хто вiн е?» – «Усе знаю, i Новгород знае, – сказав я князевi Святославу, – через те й просимо його». – «Даю вам Володимира, – промовив князь Святослав, – то е мiй улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе…» – «Спасибi, – подякував я князевi, – не турбуйся, вспоiмо, вскормимо…»

Опустивши очi долу, стояв i слухав цi слова Михала князь Володимир.