Володимир

Так говорив не один тiльки Михало, в палатi зводились руки, лунали збудженi голоси:

– Не iдь, княже, до Киева, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити…

– Ми тебе поiли й кормили, життя вiддамо за тебе, княже!

– Аще так, не коримось Ярополку… Не вiзьмемо його посадника… Клич вiче, княже!..

– На Киiв, княже, на Киiв!..

Володимир мовчав i ждав, коли в палатi знову настане тиша.

– Так, людiе моi, – промовив вiн. – Мушу йти на Киiв, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завiт батька мого Святослава, який говорив: «Co братами своiми – князями земель – мусиш бути в одну душу й тiло.

Аще брати твоi робитимуть по покону отцiв – будь в’едно з ними. Аще зрадять покон – бути iм в татя мiсто…»

– Бути Ярополку в татя мiсто! – заволали всi. – На Киiв! На Киiв! Смерть Ярополку-братовбивцi!.. Клич, княже, вiче! Веди нас на Киiв!

Князь Володимир помахом руки зупинив iх.

– Як же поведу вас, людiе моi? Куди буду вести?! Чули самi: вже печенiги – брати Ярополковi, ромеi – його друзi, вiн поведе з собою полян, древлян, Чернiгiв, Переяслав, городи червенськi… А ми, новгородчi, пiдемо з ким?

– Усi полунощнi землi пiдуть з нами – весь i меря, чудь… Пiдемо на брань – i вiд Ярополка вiдпадуть його землi.

Русь чуе, де правда, а де зло…

Князь Володимир дивиться на бояр i воевод.

– Так, – каже повiльно вiн. – У тяжкi години Русь i ii люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вiрю в це, вiрю руським людям, вiрю й вам. Але не одразу пiзнаеться правда й лжа, множество кровi пролили вже люди нашi, велике множество кровi доведеться ще пролити.

Як же упередити цю кров, де взяти сили, як iти?!

Володимир замислюеться. За стiнами палати вие й вие полунощний вiтер, вiн пробиваеться навiть крiзь стiни, холоднi потоки пронизують палату.

– Дивлюсь на схiд, – веде далi Володимир, – бачу дикi орди й племена, що радо пiдуть з нами на Киiв…

– Не клич iх, княже!

– Дивлюсь на захiд – бачу Нiмецьку iмперiю, вже сли iхнi разом з священиками папежу римського побували в нас.

– Не вiримо iмператорам i папежу, не вiр i ти, княже!

– Не вiрю, – твердо каже Володимир. – Вiрю токмо в Русь, токмо руськi люди мусять лад у своiх землях укласти.

– Поiдемо, княже! – встають усi в палатi.

– Веду вас! – рiшуче промовляе Володимир. – А в пiдмогу покличу варягiв, – вони вiри своеi не нав’язують, нових поконiв не дають, воюють за золото.

– Роби, княже, як замислив.