Час second-hand (кінець червоної людини)

Запранi шапочки, залатанi пiджачки… Бiжу на роботу i з роботи – боюся очi пiдвести… Працювала я на парфумернiй фабрицi. Замiсть грошей видавали нам парфуми… косметику…»

«У нас у класi вчилася бiдна дiвчинка, ii батьки загинули в автомобiльнiй катастрофi. Вона залишилася з бабусею. Увесь рiк ходила в однiй сукенцi. Так от, ii нiкому не було шкода. Якось швидко стало соромно бути бiдним…»

«Про дев’яностi не шкодую… Це був буремний, свiтлий час. Я, що ранiше не цiкавилася полiтикою й не читала газет – пiшла балотуватися в депутати.

Ким були прораби перебудови? Письменники, художники… Поети… На Першому з’iздi народних депутатiв СРСР автографи можна було збирати. Мiй чоловiк – економiст, вiн божеволiв вiд цього: «Запалювати словом людськi серця – це поети вмiють. Революцiю ви зробите. А далi, далi – що? Як будуватимете демократiю? Хто? Тепер зрозумiло, що у вас вийде». Смiявся з мене. Ми через це з ним розiйшлися… Але вiн мав рацiю…»

«Страшно стало, тому народ i пiшов у храми. Коли я вiрив у комунiзм, менi не потрiбна була церква.

А дружина моя ходить зi мною через те, що в церквi священик каже iй: “Голубонько”».

«Мiй батько був чесним комунiстом. Я комунiстiв не звинувачую, я звинувачую комунiзм. Досi не знаю, як менi ставитися до Горбачова… До цього Єльцина… Черги та порожнi магазини забуваються швидше, нiж червоний прапор над Рейхстагом».

«Ми перемогли. А кого? Навiщо? По телебаченню на одному каналi йде фiльм, де «червонi» б’ють «бiлих», а на iншому – хоробрi «бiлi» б’ють «червоних».

Шизофренiя!»

«Увесь час говоримо про страждання… Це наш шлях пiзнання. Захiднi люди здаються нам наiвними, тому що вони не страждають, як ми, в них е лiки вiд будь-якоi вавочки. Зате ми сидiли в таборах, пiд час вiйни землю трупами завалили, голими руками гребли ядерне паливо в Чорнобилi. І зараз сидимо на уламках соцiалiзму. Як пiсля вiйни. Ми такi тертi, ми такi битi. У нас своя мова. Мова страждання.

Пробував поговорити про це зi своiми студентами… Смiялися менi в очi: «Ми не хочемо страждати.

Для нас життя – це щось iнше». Нiчого ще не зрозумiли про наш недавнiй свiт, а живемо в новому. Цiла цивiлiзацiя – на звалищi…»

Десять iсторiй у червоному iнтер’ерi

Про красу диктатури й таемницю метелика в цементi

Єлена Юрiевна С. – третiй секретар райкому партii, 49 рокiв

Чекали на мене вдвох – сама Єлена Юрiевна, з якою ми домовлялися про зустрiч, i ii московська подруга Анна Іллiнiчна М.