Час second-hand (кінець червоної людини)

Пiсля вiйни тато не мiг зарiзати навiть курку. Кролика. Дуже засмучувався вiд вигляду будь-якоi вбитоi тварини й теплого запаху кровi. Вiн боявся великих дерев iз густою кроною, на таких деревах зазвичай ховалися фiнськi снайпери, iх називали «зозулями». (Мовчить.) Хочу додати… вiд себе… Пiсля Перемоги наше мiстечко потопало у квiтах, це буяння якесь було. Найголовнiша квiтка – жоржини, ii клубнi взимку треба було зберiгати, щоб не замерзли. Боже борони! Їх закутували, вкладали, неначе малу дитину.

Квiти росли бiля будинкiв, за будинками, бiля колодязiв i вздовж парканiв. Пiсля страху особливо хочеться жити, радiти. А потiм квiти зникли, зараз цього вже немае. А я пам’ятаю… Згадала ось… (Мовчить.) Тато… Провоював наш тато лише пiвроку й потрапив у полон. Як вiн потрапив у полон? Вони наступали через замерзле озеро, а артилерiя противника била по кризi. Мало хто допливав до берега, а тi, хто допливав, вони вже були без сил i без зброi. Напiвголi. Фiни iм тодi протягували руки. Рятували. Хтось хапався за цю руку, а хтось… Було чимало таких, хто не приймав допомоги вiд ворога. Їх так учили. А тато схопився за чиюсь руку, його витягли. Я добре пам’ятаю татове здивування: «Вони дали менi шнапсу, щоб я зiгрiвся. Одягли в сухе. Смiялися й ляскали по плечу: “Живий, Іване!”» Тато ранiше нiколи не бачив ворогiв зблизька. Не розумiв, чому вони радiють…

Сорокового року закiнчилася фiнська кампанiя… Радянських вiйськовополонених обмiняли на фiнiв, якi перебували в нас у полонi.

Назустрiч однi одним вони йшли колонами. Фiнiв, коли вони порiвнялися зi своiми, почали обiймати, тиснути iм руки… Наших зустрiли не так, iх зустрiли як ворогiв. «Братики! Рiдненькi!» – кинулися вони до своiх. – «Стояти! Крок убiк – стрiляемо!» Колону оточили солдати з вiвчарками й повели iх у спецiально приготованi бараки. Навколо баракiв – колючий дрiт. Почалися допити… «Як ти потрапив у полон?» – спитав слiдчий тата. – «Мене фiни витягли з озера».  – «Ти – зрадник! Ти рятував свою шкуру, а не Батькiвщину». Тато теж вважав, що вiн винний. Їх так учили… Не було жодного суду. Вивели всiх на плац i зачитали перед шеренгою наказ: шiсть рокiв таборiв за зраду Батькiвщинi. Вiдправили до Воркути. Там вони будували залiзницю у вiчнiй мерзлотi. Боже мiй! Сорок перший рiк… Нiмцi вже пiд Москвою… А iм не казали, що вiйна почалася – вони ж вороги, радiтимуть. Уже вся Бiлорусь пiд нiмцями. Взято Смоленськ.