Час second-hand (кінець червоної людини)

Розмовляю iз хлопцями, багато хто приiхав добровiльно. Просилися сюди. Помiтила, що бiльшiсть – iз родин iнтелiгенцii: вчителiв, лiкарiв, бiблiотекарiв, одне слово – книжкових людей. Щиро мрiяли допомогти афганському народовi будувати соцiалiзм. Зараз смiються iз себе. Показали менi мiсце в аеропорту, де лежали сотнi цинкових трун, таемниче блищали на сонцi. Офiцер, який супроводжував мене, не стримався: «Може, тут i моя труна… Засунуть туди… А за що я тут воюю?» Одразу ж злякався своiх слiв: «Ви цього не записуйте».

Уночi менi снилися вбитi, в усiх були здивованi обличчя: як це – я вбитий? Невже мене вбито?

Разом iз медсестрами iздила у шпиталь для мирних афганцiв, ми возили дiтям подарунки. Дитячi iграшки, цукерки, печиво. Менi дiсталося штук п’ять м’яких ведмедикiв. Приiхали до шпиталю – довгий барак, iз бiлизни в усiх самi ковдри. До мене пiдiйшла молода афганка з дитиною на руках, хотiла щось сказати, за десять рокiв тут усi навчилися трохи говорити по-росiйськи, я дала дитинi iграшку, вона взяла ii зубами.

«Чому зубами?» – здивувалася я. Афганка вiдкинула ковдрочку з маленького тiльця – хлопчик був без обох рук. «Це твоi росiяни бомбили». Хтось пiдтримав мене, я падала…

Я бачила, як наш «Град» перетворюе кишлаки в перепахане поле. Була на афганському цвинтарi, довгому, наче кишлак. Десь посеред цвинтаря кричала стара афганка. Я згадала, як у селi пiд Мiнськом вносили в дiм цинкову труну, i як голосила мати. Це не людський крик був i не звiриний… Схожий на той, який я чула на кабульському цвинтарi…

Зiзнаюся, я не одразу стала вiльною.

Я була щирою зi своiми героями, i вони довiряли менi. У кожного з нас був свiй шлях до свободи. До Афганiстану я вiрила в соцiалiзм iз людським обличчям. Звiдти я повернулася вiльною вiд усiх iлюзiй. «Пробач менi, тату, – сказала я пiд час зустрiчi, – ти виховав мене з вiрою в комунiстичнi iдеали, але досить один раз побачити, як нещодавнi радянськi школярi, яких ви з мамою навчаете (моi батьки були сiльськими вчителями), на чужiй землi вбивають незнайомих iм людей, щоб усi твоi слова перетворилися на порох. Ми – вбивцi, тату, розумiеш!?» Батько заплакав.

Із Афганiстану поверталося чимало вiльних людей. Проте я маю й iнший приклад. Там, в Афганiстанi, хлопець менi кричав: «Що ти, жiнка, можеш зрозумiти про вiйну? Хiба люди так помирають на вiйнi, як у книгах i кiно? Там вони вмирають гарно, а в мене вчора друга вбили, куля потрапила в голову.